Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Але й того вечора їхня зустріч не відбулася – Григорій помчав до своєї Ксанки, яку залишив неподалік на невеликому хуторі. Уже пригадав її очі, шовковисте волосся і навіть губи… Але на нього чекало розчарування – засумувавши, вона давно поїхала додому. Повертати на Цареборисів було вже пізно, тому й заночував у селі Синичине – як-не-як, а тепла хата, та й господарі знайомі. Радів, що й кінь відпочине після великих переходів.

Спалось як удома, куди збирався потрапити наступного вечора. А цього ранку сьорбав гарячий суп та слухав розповіді господаря про їхнє життя-буття. Розмову перервали розвідники, повідомивши, що на ізюмській дорозі з’явилося невелике військо. Почувши таке, Григорій і ложку кинув – скочив на коня та й погнав його на край села. «Уже довідались, що я прибув, думають, що до опівночі горілку пив, тож до обіду спатиму, – навіть усміхнувся. – Тому, зовсім не криючись, їдуть собі серед білого дня, неначе на прогулянку», – слідкував за їхнім пересуванням.

Савонов угадав, бо озброєна до зубів ватага на чолі з комісарами та комуністами, усівшись на тачанки, здавалося, не поспішала. Хоча й дошкуляли їм савоновці, але не робили такої шкоди, як сам Гриць. Тож почувши, що він у Теплінському лісі, одразу втратили спокій, а на ранок уже й невеликий загін був готовий рушати в дорогу. Упевнені були, що після далекої дороги лежить він у ліжку і ніжиться під боком у своєї коханки. Планували схопити його майже голими руками, а то й убити, тільки б не заважав їм жити.

За такими солодкими думками незчулися, як і до села під’їхали, і зовсім не звернули уваги на якихось червоноармійців, що стояли на околиці. «Стоять, то й стоять, мабуть, на допомогу хтось вислав», – іншої думки й не було. Спохопилися лише тоді, коли їх почали оточувати, а вже як упізнали Савонова, готові були тікати світ за очі. Тільки було пізно – савоновці їх умить роззброїли. Поплатилися життям ті, з ким у повстанців були давні рахунки, а інших, перш ніж відпустити, роздягли до кальсонів, роззули і відшмагали батогами. Босоніж і в самих підштаниках слідом за іншими побіг і голова Цареборисівського комітету незаможних селян Василь Трощило.

Думали, що й справді вони дотримаються даної обіцянки: більше не чинити зла селянам, але тільки-но діставшись дому, Трощило помчав в Ізюм – і вже наступного дня привів у Синичине цілий полк червоних карателів. З першої хвилини зав’язався жорстокий бій, витримати який виснаженим повстанцям було складно, та й сили були нерівні, тому, притиснуті до річки, вони невдовзі опинилися в оточенні. Нічого не залишалось, як перебратися на другий берег. Може, й сталося б так, якби під кулеметним вогнем не почали падати коні. Провалюючи вже не товстий лід, вони опинялися у крижаній воді разом із вершниками. Серед них був і отаман Савонов, якому зі жменькою повстанців дивом удалося вирватись з того щільного оточення, залишивши в Осколі більше ста своїх побратимів.

– Оце так Хрещення Господнє! – добравшись до своєї бази, уцілілі бійці ніяк не могли прийти до тями. Навіть гадки не було, що третій день на рідній землі принесе їм такі невдачі. – Мабуть, і тут червоні отримали наказ: знищити нас до останнього.

– Нічого, ще не раз зламають об нас зуби, – проказав отаман.

Він лаяв себе за необачність і якби міг вернути вчорашній день, не дозволив би війську розслаблятися. Тепер якомога швидше треба було вирушати в рейд дорогами й стежками свого краю, аби поповнити повстанське військо. А зараз вояки ніяк не могли зігрітися. Не наважившись розпалити багаття, вони сушили мокрий одяг своїми тілами. Тільки через два дні були готові знову взятися за зброю.

– Ну що, покажемо їм, де раки зимують! Правильно, не варто чекати ранку, усе зробимо зараз, – Григорій підтримував пропозицію своїх командирів, які за півдня зібрали всі їхні маленькі групи. – Якраз смеркається, а це гарний час для серйозної справи, – щойно торкнувся чобітьми свого коня, як той одразу рушив з місця. – Уперед, Адмірале! Раз ми удвох вискочили з тієї м’ясорубки, значить, ще повоюємо. Сьогодні доберемось до Цареборисова, чи Червоного Оскола, як його перейменували більшовики. Кого вдома зловимо, кого ще на роботі, але всі отримають, що заслужили.

І вже невдовзі були в центрі. Одні тачанки з кулеметами спинилися перед волосним комітетом незаможних селян, інші розвернулися на парткоми і «черезвичайки», були й під телеграфом та поштою. Усе почалося з тієї великої кімнати, де ще не закінчилася нарада з міліцією. Коли туди увірвалися савоновці, усі так і залишилися сидіти, а прийшовши до тями, мовчки здавали зброю. Лише в кабінеті голови волкомнезаму лунали постріли і сипалося розбите скло. Два побратими, які мали схопити Василя Трощила живцем, були поранені, а сам він ховався за великим столом, збираючись звідти поцілити в Савонова, який умить прибіг на допомогу. Тож, вибивши йому з рук револьвер, Григорій швидко витягнув здорованя Василя з-під столу. «А це тобі за моїх побратимів», – і тільки проказав, як відсічена шаблею голова гепнулась об підлогу. Поки він поспіхом переглядав його документи, хтось із повстанців підкинув ту чубату голову в приміщення ревкому.