Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Невдовзі у тій самій хаті Махно зачитав і наступний наказ того червоного полководця, якого за організацію Кримської операції стали називати великим:

– У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а зброя передана до державних складів. Закликаю всіх діяти сміливо, рішуче і нещадно. Лозова. Це наступне місто, куди добрався наш переможець Колчака, уральських козаків та Врангеля, – на тому «батькова» голова нагнулася майже до грудей. – Прибуде в Харків, може, ще щось напише, – навіть намагався усміхнутися.

Він і в цьому не помилився, бо вже наступного дня вийшло повідомлення центрального управління Надзвичайної комісії при Раднаркомі під назвою «Зрада махновців». У тому брехливому документі йшлося про те, що махновці з перших днів угоди тільки й думали, як завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Прочитавши його, Махно вирішив додати:

– Ще нехай допишуть, скільки агентів «надзвичайки» було заслано в Гуляйполе тільки за останні десять днів. Одні повинні були закидати нас бомбами, інші – виявити місцезнаходження моє та членів мого штабу, а карний злочинець «Яшка дурний» просто на мітингу в одному селі мав випустити у мене кулю, зарані отримавши від чекістів тринадцять тисяч миколаївських і радянських. Думали, що Махно ликом шитий, а й ні – наша контррозвідка всіх зловила і всіх розстріляла. Останніх учора піймали, і вони на допиті зізналися, що наступу радянських частин слід чекати не двадцять шостого листопада, а напередодні, – тепер він був зібраний, як ніколи. – Може й так бути: раптово нападуть, як і ми любимо, – його погляд знову бігав від одного командира до другого, шукаючи поради і підтримки. – До того, думаю, вдарять по нашому кримському угрупуванню, яке й досі біля Сімферополя, а потім по штабу і реввійськраді, яка в самому місті. Може, й сьогодні таке зробили, бо цілу ніч щось погане верзлося. Якщо так, то багатьох розстріляють, а ми нічим не зможемо допомогти, – і знову його розгублений погляд кидався в різні боки. – Чи вже поминати пора?.. – різко спинившись, глянув на ікони, які висіли на покуті його хати. – Нехай тільки спробують! – закричав, погрожуючи кулаком.

Коли настав вечір двадцять п’ятого, «батько» дійшов думки, що червоні справді їх лякали. Він довго сидів із членами свого штабу, і чи від того, що покращилося його здоров’я, чи від декількох випитих чарчин був у занадто піднесеному настрої. З великим запалом оголосив, що війна із зовнішніми і внутрішніми ворогами закінчена, і тепер на бік махновців перейдуть численні частини Червоної армії. А побачивши здивовані очі своїх командирів, додав майже пошепки, що мироновці, тобто 2-га кінна армія, уже давно називають себе махновцями, збираються й декілька частин стрілецьких дивізій. А коли став говорити, як посилена армія повстанців рушить на Харків, за ним розгорне наступ і на Москву, багатьом здалося, що після тривалої хвороби, великого розчарування та випитого самогону він просто сам не свій.

Зібралися розходитись, уже коли було далеко за північ, та все ж дослухали «батька», аби він не розсердився. Повертався й Савонов на станцію Пологи, де його поповнений 4-й полк на своєму відтинку прикривав Гуляйполе. Після поранення Григорій і досі не міг їздити верхи, тож сидів у тачанці та куняв, бо й тиф не поспішав його покидати. Трохи проїхавши, різко спинився – здалося, десь неподалік заіржали коні. Навіть хотів припасти до землі, аби краще почути, але ліньки було вставати. Коней ще в дитинстві за версту чув, а ціле військо і за п’ять, однак тепер не певен був, що своїми вухами й за триста метрів їхнє гупання об мерзлу землю вловить, бо проклята хвороба таку тріскотню в голові влаштувала, що й до свого рисака дослухатися доводилось.

Хтось, може, й хропака давав тієї ночі, а Махнові не спалося майже до ранку. І тільки-но задрімав, як його розбудили свої ж вершники поганою звісткою: червоноармійські частини оточили Гуляйполе з усіх боків. У цей час його «синки» вже давно працювали – вантажили на підводи різний скарб, а особливо цінний ховали в землю або на дно діжок з капустою. Тож, схопившись, «батько» розгубився. Знав, що будуть зіткнення з Червоною армією, знав про намічений день, але чомусь не вірив. Думав, що все розпочнеться трохи пізніше. Тепер, заклавши руки за спину, швидкими кроками міряв кімнату та зиркав у маленьке віконце. Під стінами сиділи його командири, чекаючи на якесь рятівне рішення, а оскільки його не було, нервували і совалися, неначе на тих затертих лавах були справжні голки.