Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

І багато що залежало від примхливої фортуни. Інколи їй і погана погода не на заваді, а іншим разом сказиться від якоїсь дрібниці, навіть коли гарно починається день – за годину-другу він може вдосталь напитися крові. Саме так і сталося двадцять п’ятого жовтня, коли удосвіта їхня група раптово почала атакувати Донський кінний корпус генерала Морозова. Усе було злагоджено швидко – вони ж не вперше в бою, до того ж хвалений генерал невдовзі почав відступати. Ні про які невдачі тоді не йшлося, а ввечері… Усе б і тоді було по-іншому, якби не підкріплення, яке отримав ворог – крім численної кавалерії та двох танків, прибула й авіаційна ескадрилья з восьми аеропланів. Побачивши таку силу, повстанці одразу зрозуміли, що їм буде дуже спекотно. І вгадали – годі було передихнути бідолахам, навіть випити ковток води.

Могли б усі загинути, якби не вирвалися з тієї м’ясорубки. Але то була зовсім невелика група вершників, які, не оглядаючись, тікали з того проклятого місця, де залишилися побитими майже два піхотні полки, один із яких був отамана Савонова. Відступаючи, повстанці були геть виснажені, але їхній кривавий осінній день на тому не закінчився – довелося ще й поночі тримати бій, цього разу за махновську столицю, аби вибити звідти супротивника. Полегшено зітхнули тільки тоді, коли жодного білогвардійця в селі не лишилося.

Ображеним на свою фортуну був і Григорій – отримав тяжке поранення і з рештками свого війська залишився в Гуляйполі для оборони та поповнення полку. Завжди любив розпочату справу доводити до кінця, а тут ворожа куля вибила його з сідла. Тепер про коня і зовсім не йшлося, він не міг сидіти навіть у тачанці. І марно душа рвалася у бій, коли несила махати шашкою. Шкодував і пізніше, відчуваючи ту чорну смугу, яка розпочалася ще в Ізюмі. Певен був: якби можна було пересидіти її в Теплінському лісі, усе б швидко минулося. Тож, уперше в житті залишившись у такому стані, він не знав, куди себе подіти. А в ніч на восьме листопада, коли окремі підрозділи їхньої повстанської армії у крижаній воді й під ураганним вогнем форсували семикілометрову перешкоду, щоб дістатися Литовського півострова, і зовсім не спав.

Не зімкнув очей і Махно. Може б, хоч ходив по хаті, але тяжке поранення і його прикувало до ліжка. Інколи навіть впадав у безпам’ятство, а прийшовши до тями, одразу перепитував: «Чи не було гінця з фронту?» Коли ж почув ту довгождану звістку, що його армія, форсувавши Сиваш, добралася до тилу перекопських укріплень, схопився й закричав від радості: «Це успіх усієї кримської операції! Тепер Врангель точно буде розбитий! Ось побачите!» – «батькові» очі горіли незвичним вогнем, неначе знову піднялась висока температура. Після того сплеску емоцій його дружина Галина Кузьменко ледве вклала свого Нестора Івановича у ліжко. А вже наступного разу, коли йому повідомили, що група Каретнікова рухається на Сімферополь, він устав і навіть намагався ходити без костура.

Розумів і Григорій, що невдовзі останні інтервенти будуть розбиті, але навіть ця радісна звістка не додала йому сили, адже біда не ходить сама – ще й тиф став валити його з усієї сили. Інколи й зовсім не давав устати, не пускав навіть провідати «батька».

– Радій, що хоч пам’ять нікуди не пропадає, – втішали його побратими.

А він так і робив, ще й опирався з усієї сили – його озеро далеко, а він купався у ньому щодня. Ходив і по лісу, діставався на найвищу гору і літав з неї по всій окрузі – в думках, ясна річ, але вони у нього таку силу мали, неначе це було насправді. Не знав раніше й сам, які це сильні ліки, тож повернувшись у свою селянську хату, яку виділили для хворих, лежав та все думав про ту підписану угоду з червоними. І що довше обертав ті думки в голові, то більша недовіра пробиралася в душу. Ввижався і якийсь поганий кінець – неначе «батько» Махно зі стріляниною пробирається через кордон, як це зробило вже багато відомих державних та військових діячів. Привидівся він і на лікарняному ліжку, біля якого були якісь незнайомі люди. Відчув його стомленість, навіть готовність відійти в інші світи. Піймав і думку про омріяну республіку Махновію, з якою, здалося, він прощався. Навіть зрозумів, що в його грудях велика зрада раз по раз коле своєю шаблею зболіле серце.

Тепер навіть про барона Врангеля думав, про його делегацію, яку «батько» розстріляв одразу, тільки-но вона прибула. Хоча й не ставив барон жодних умов, не збирався й підпорядковувати собі його армію, як це робили червоні комісари, усе ж Махно спішив показати: Врангель, як і Денікін, – його вороги. Дехто з командирів був іншої думки, адже барон лише просив руйнувати червоний тил, аби позбавити комуністів і комісарів можливості поставляти своєму війську зброю та підтягувати з тилу додаткові війська. А за таку допомогу обіцяв вирішити земельне питання на користь селян. Тільки ніхто не знав, що «батько», пригадуючи своє голодне й босоноге дитинство, поневіряння по наймах і бідну матір, яка не могла звести кінці з кінцями, боявся повернення старого ладу більше, ніж більшовицького. Тому й не повірив ситому Врангелю, який уявити не міг, як це – жити в злиднях, а понадіявся на слово червоних комісарів, які обіцяли покінчити з панами та буржуями. Тепер уже вкотре переконався, що й вони хитрують, бо так і не підписали головного пункту їхньої угоди, де йшлося про південну територію, яку він мріяв перетворити на козацьку республіку. З дня на день відкладали – та так і не спромоглися.