Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Про щось говорили, про щось думали, але не знали, що з тими сумнівами вони розпрощаються нескоро.

Відколи почув Григорій про третє махновське братання з червоними, здавалося, не йшов час, а біг галопом – лише два тижні минуло, а вони вже в дорозі. Їдучи, усе озирався на довгу колону, неначе такої ніколи не бачив. А її тут і справді не було, адже на бій з інтервентами вирушили майже всі повстанці Ізюмщини, ще й дорогою приєднувалися, а Брова мав привести своїх бійців просто на фронт. Вони повинні перекрити ту кількість, на яку зменшилося їхнє військо останнім часом. Це значна частина махновських сил, які, передумавши йти з ними, повернули у рідні місця. Аби ніхто не вважав їх дезертирами, вони сміливо заявили про своє рішення: «Ми не хочемо миру з більшовиками, які можуть обдурити, не збираємось на тому фронті і кров свою проливати, аби вони не скористалися нашими здобутками. Бажаємо вам успіхів і благаємо: не кладіть пальці в рот більшовикам – відкусять».

Шкода було їх втрачати, лише штиків більше семи тисяч та шабель понад дві, але Григорій їх не засуджував, хоча й не вважав їхні дії правильними. «Вихід… Вихід… Вихід… – перекидав у голові різні варіанти. – Розійтися в різні боки простіше, ніж шукати його у такій непростій ситуації», – думав саме так. Він, як і Махно, бачив наразі вихід в озброєнні і збереженні армії, а коли вдасться її збільшити та приєднати загони, яких у кожному повіті було багато, тоді, очоливши велику армію, можна намітити і більші стратегічні плани. А як тримати її дух і патріотичний настрій – Махна в таких питаннях не вчити. Такі думки додавали йому сили, зростала і надія на перемогу, яка, здавалося, знову була реальною. А поки що кидав оком на довгу колону, над якою гойдалися штики, на свій четвертий піхотний полк, та далі давав волю своїм думкам.

Пригадував матінку, з якою не встиг попрощатися. Ще жодного разу не було такого, щоб перед далекою дорогою він до неї не заскочив. «Пробачте, що ваш син такий недолугий – знову змусив оплакувати себе після останнього запеклого бою, – був упевнений, що його думки долетять до неї. – Була така загроза, коли комісари нагнали проти мене війська видимо-невидимо, тож як не любить ваш син відступати, але цього разу йому довелося, бо такий шалений натиск супротивника міг і не стримати. А тут ще їхнє офіційне повідомлення про остаточне знищення „банди Савонова“, яке справило на бійців погане враження. Тому нічого не залишалось, як трохи перепочити і показати вам, мамо, й усім іншим, що я живий. Гадаю, раптовий наліт і шабельний удар по нашій цитаделі комуністичного режиму всім підняв настрій. До того ж не їхнє велике військо, а мої бійці тримали ініціативу у своїх руках. І неправда, що в мене залишився малий загін, їх іще декілька, тож не дивуйтесь, коли савоновці не даватимуть спокою владі в той час, як мене там не буде. Так я вирішив, щоб не померли з голоду мої рідні й дорогі земляки, поки я повернуся. Простіть і за Тимофія, якому за мене знову довелося перед викопаною ямою ставати. Передайте, що я його люблю й обнімаю, а коли повернуся, віддячу їм за все сповна. Нехай не сердиться і дід Карпо – головне, щоб він мене діждався. Ксанку прошу не шукати, я її далеко сховав, аби була у повній безпеці, адже вона носить мою дитину. Якщо не дай Боже… – він ніколи не говорив, що не повернеться, – назвіть сина Грицем, нехай він доживе і долюбить… А може, варто її послухати – вона вважає, що не буде тоді і йому спокою, раз так багато я залив смальцю за більшовицькі шкіри. Тобто другий Грицько Савон не повинен з’явитися на цій землі. Виходить, так я змарнував молодість, що й вам не раджу визнати свого онука, – нечасто з’являлися сльози у його очах, а цього разу довелося їх витирати рукавом. – Тільки б вижив у такому кривавому часі», – побивався зарані.

Поставив крапку – і йому, як у дитинстві, хотілося скрутити той аркушик, засунути під крило голубу, яких багато було у діда Карпа, і підкинути його вгору – нехай несе матері, кине перед порогом, а сам умоститься на старому дубі, аби побачити, як вона радітиме. Навіть окинув гострим поглядом довкола, але жодного птаха не побачив. Тож їхав далі та радів, що дав волю своїм думкам, бо при зустрічі й на половину не спромігся б, такий він був небагатослівний.

Тим часом повстанська армія Махна просувалася доволі швидко, і за два дні вже зайняла свою ділянку фронту між російськими військовими частинами. А через декілька днів – вирушила в 250-кілометровий похід тилами Врангеля. І це було правильне рішення, бо до цього часу повстанці так навчилися шарпати ворога, що часом від того було більше користі, ніж від прямого пересування регулярних частин Червоної армії. Тільки за один день рейду були розбиті два ворожі полки піхотинців та захоплено в полон до чотирьох тисяч полонених. Усміхалася їм перемога і в інші дні, коли на станції Софіївка вдалося розгромити ще один полк, який вивантажувався з вагонів. Відбили у білих і місто Олександрівськ (Запоріжжя), де розгромили цілу дивізію. Збиралися й далі гнати ворога з такою ж швидкістю, але вночі погода різко змінилася – пішов сніг з дощем і розвів страшенну багнюку. Та й за такої погоди їм спинятися не можна, його полк мав далі робити свою справу – пробивати дорогу для інших.