Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– А ти знаєш, за що ми воюємо? – пригадалися розмови між його повстанцями напередодні того кривавого бою. – А ти й справді віриш? – сумнівалися і «батькові синки». – Це анархісти змусили нашого «батька» підписати новий союз із більшовиками, – багато хто був у тому впевнений. – Не заради прогулянки прибули ж вони в Гуляйполе – кожен крок хочуть контролювати, аби не утнув нічого проти червоних союзників. Свято вірять: раз пообіцяли територію для їхніх експериментів, так і зроблять. Про те, що все на словах, і подумати не могли.

– Отож, зв’язався з ними ще в молоді літа, тепер спробуй ті пута розірвати, – так думав навіть «батьків» конюх.

– Поручусь чим завгодно, що за тиждень більшовики будуть громити вже нас, – таке кинув Махнові у вічі його ад’ютант, коли повстанська армія дісталася Сімферополя.

Чув «батько», але не реагував. Змовчав і про те, що зовсім не сподівався на таку швидку перемогу. Планував при кожному загостренні на фронті змушувати як Харків, так і Москву підписати ті пункти угоди, які вони ігнорували, а вийшло зовсім не так. Тепер було очевидно: червоні воєначальники його просто використали, як і два попередні рази. Розуміючи це, Махно аж зубами скреготів. «Ото ти дожився, Несторе!» – лаяв сам себе та все чекав, що не сьогодні-завтра таке скаже його Галина.

Тільки все частіше здавалося, що він потрапив у якесь зачароване коло, із якого повинен вискочити якнайшвидше. І думав… думав… думав… Навіть прохання Петлюри пригадалося: тримати загальний фронт проти білогвардійців, тільки-но вони почали Донбас захоплювати. Ніколи він не був його прихильником, а це знову шкодував, що відхилив колись таку пропозицію.

– Люди кажуть, що Махно може придумати що завгодно, то невже вони праві?! – загадково усміхався одного ранку. – Ось щойно стану на ноги, так і поїдемо в рейд тилами червоних, – повідомив дружині, бачачи, що і в неї почали опускатися руки. – Махно неодмінно повернеться у свою столицю з великим військом! – вигукнув на всю хату. – Галю, потерпи ще трохи, – просив свою вірну помічницю і порадницю. Він, уперше за останній тиждень, поголився, добре поснідав і був у гарному настрої. Не збирався більше коротко стригти своє волосся, аби нічим не відрізнятися від червоного командира, як і приєднуватися до їхнього війська. Не говорив з того часу ні про яку свою територію і не хотів бачити перед собою жодного анархіста. Лише часті зміни його настрою вказували на те, що в «батьковій» душі немає спокою.

«Якою складною стала ситуація…» – Савонову здавалося, що зараз він розуміє всі хитросплетіння боротьби того часу. Міг чим завгодно поклястися, що тепер червоні намагатимуться прибрати зі свого шляху махновців та інших повстанців, для чого кинуть на них усе, що можуть. Тільки чим оборонятися, коли на білогвардійців поклали майже всі свої сили? – за цією думкою з’являлася й розгубленість. – Нічого, є вихід і з такої ситуації, – підказувала інша. – Не буде нестачі в солдатах, поки більшовики не відмовляться від своєї злочинної політики «воєнного комунізму». Розраховував і на загони червоних, які, може, й не посунуть лавою, як гадає Махно, але деякі перейдуть до них. Був певен, що й повстанців зможуть утримати на цьому етапі. От тільки сумніви не давали спокою, часом не просто залазили в душу, а безжально її шматували.

– Невдовзі чекайте від червоних якихось повідомлень, – озвучив «батьку» свої припущення. – Думаю, вони вже все вирішили, – відчував, що той наступний виток боротьби вже розпочався.

І чекати довго не довелося – уже за декілька днів їм запропонували вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил.

– А що, не вгадав хіба? – нагадував Махну про ту розмову. – Якщо не добили нас тут, зроблять це там, а потім повідомлять, що Революційна повстанська армія Махна славно загинула в боях із ворогами революції.

– Твоя правда, – погоджувався «батько». – Ми за них майже всю роботу зробили, а вони тепер застерігають: якщо не погодимось, з нами будуть розмовляти іншою мовою, – нервуючи, він ходив по хаті, часто спиняючись. – Це Фрунзе ніяк не може заспокоїтись. На нього Дзержинський тисне, а той підступний інтелігент нас колотить. – Я гадав, що ми з ним урешті-решт порозуміємось, бо я шість, а він вісім років відсидів у в’язниці. Виходить, я дурень, раз на таке сподівався, – обвів усіх здивованим поглядом. – Правда, в дурні пошився ще задовго до Кримської операції, коли сам двічі мав можливість його убити. Тоді я дав йому вислизнути, а він тепер дає мені пожити лише до двадцять шостого. Ти ба який! – аж плечима стенув, дивуючись. – А такого ти не хотів! – показав у вікно свою дулю. – Не спиться йому дорогою, їде та накази складає. Наш у Мелітополі підписав, – усе не міг заспокоїтись. – Чимало червоних командирів у мене в гостях були, за столом сиділи, говорили і пили горілку як нормальні люди. А цей розумник із Туркестану вирішив, що він вище всіх, – усе швидше кульгав по хаті, не знаходячи собі місця. – Тільки коли нам не даси пожити, то й тебе на той світ відправлять. І не хтось інший, а свої, бо ти, й правда, високо береш.