Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Приходили до тями і махновці, розбираючись із трофеями та обозом, як тут до Комара став наближатись батальйон стрільців – але, зустрівши очманілих джигітів, які бігли їм назустріч з криками «масая Махно порубав усю бригаду!», швидко повернув назад.

Далі Григорій їхав задоволений, навіть уявляв, як удома розказуватиме дідові Карпу про цю блискавичну операцію, яку провели три махновські кавалерійські полки, його піхотний полк та «чортова сотня» Махна. Тож, поповнивши свої ряди новими силами, збройний запас – трофеями, а обоз – продуктами, шостого грудня повстанська армія, у тому числі й полк Савонова, знову повернулися в Гуляйполе, аби знищити два полки 42-ї дивізії червоних. Випустивши зі свого оточення всього декілька чоловік, «батько» Махно вирішив пожартувати: «Якщо Фрунзе привіт не передасте, то й ваші голови порубаю. А то розійшовся він: з махновщиною слід покінчити негайно!» – повторив слова з останнього наказу.

З тим і пішли вони у великий рейд територією України. Ще багато на їхній дорозі зустрічалося військ, із якими довелося схрестити шаблі, а «батьку» – передавати привіти червоним командирам: Будьонному, Примакову, Пархоменку, Котовському та іншим. І як не намагалися їхні війська розбити повстанську армію, вона знову збільшувалась.

Продовжував рух і 4-й піхотний полк Савонова, який в останніх числах січня 1921 року дійшов до міста Короча, що між Курськом і Бєлгородом. Усе частіше бідкалися селяни, що заходить справжній голод, тож, розгромивши й там совєтські установи та розігнавши парткоми й «черезвичайки», повстанці відкрили населенню двері всіх складів, де був величезний запас продовольства. «Ховайте собі й іншим давайте, – наказував Махно. – А парубки ваші і мужики нехай ідуть чи до мене чи до інших боротися з окупантами. Якщо сидітимуть удома, наступного разу я сам їх порубаю». І тільки після того, як місцеве населення розтягло більшу частину всякого добра, він зібрався прийняти остаточне рішення – куди рухатись далі?

– Не одну ніч я перекидав свої думки в голові, поки переконався, що в таких умовах велика армія довго протриматись не зможе – її легко знайти і легко переслідувати. Тож не варто тішити себе, що ми такі непереможні. Знайдуться сили, які влаштують нам останній день! Розпорошеність і тільки розпорошеність! Але не така, як раніше, а ще більша.

Тепер він пропонував негайно розділити повстанську армію на декілька загонів, які діятимуть окремо, а в разі потреби швидко зберуться в призначеному місці. І вже наступного дня, коли їхня колона виходила з міста, першими відокремились савоновці – зібравшись додому, вони взяли курс на південь. І хто б що не приписував Савонову – розбіжності з Махном, пограбування церкви, незгода з деякими махновськими командирами, він знав, що серед своїх у нього немає ворогів, але йому вкрай необхідно бути вдома, бо й звідти приходили невтішні новини.

Так невдовзі отаман Савонов опинився у своєму Теплінському лісі. Того дня в небі світило сонце, на деревах блищав іній, а він роздивлявся довкола і не міг повірити, що дістався рідної землі.

– Третє лютого! Третє лютого! – повторював, пробираючись на свою базу. – Таке відчуття, що все навколо радіє! – навіть у грудях розливалося незвичне тепло. – Що ж, господарю, приймай не тільки савоновців, а й кримчан, – мав на увазі загін Харлашки, із яким зовсім недавно об’єдналися. – Поки що я привів до тебе дві сотні бійців, але за місяць тут буде дві тисячі. Розраховував, що й Сіробаба невдовзі з’явиться зі своїми повстанцями, і його вірний побратим Шкарупа, який весь цей час тут боровся з совєтським режимом, а там і Щусь та Фома Кожа завітають, як і обіцяли. – Людно буде, як і колись, – Григорій і раніше зі своїм лісовиком спілкувався. Тільки не з тим, який може завести людину на болота чи в непролазні хащі, а з добрим і розумним, якому доручав стерегти приховану зброю, документи їхнього штабу і навіть дерева, аби ні блискавка, ні погана людина не заподіяла цьому лісові жодної шкоди. Тепер радів, що все на місцях, неначе він учора залишив свою другу домівку. – Трохи зачекай, розберемо невеликий обоз, нагодуємо коней і зваримо смачний куліш. Хлопці дорогою вбили дикого кабана, тож як побачиш димок чи почуєш запах свіжини, так і поспішай, аби не довелося скребти ложкою по казану, бо всі страшенно голодні, – він уявляв його собі великим, добрим і справедливим. – А колись увечері посидимо з тобою та погомонимо. Я ще раніше збирався розпитати в тебе про давні часи, уявляючи, як багато всього ти знаєш, тільки все часу не вистачало, – кидав поглядом то в один бік, то в інший, неначе десь там мала бути довга біла борода, яка інколи все ж йому ввижалася.