Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

© Ткаченко Г. П., 2018

© DepositPhotos.com / alkir_dep, ligora, nature78, petrafler, luanateutzi, I_g0rZh, AlexanderNovikov, labrador, обкладинка, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

– Бач, Насте, твоє дитя так поспішало на світ Божий, що ти й крикнути не встигла, – про те, що маля з її рук ледь не вислизнуло, тітка Палажка змовчала. – Якби ще по воду пішла, то й біля колодязя загубила б, – стверджувала повитуха, зав’язуючи немовляті пуповину. – А ти кажеш: рано, – сама уважно придивлялась до дитини. – Бач який! Тільки-но вискочив, і вже випинається! Швидкий буде хлопчик, дуже швидкий! – мотала головою й доводила свою справу до кінця. – Оце так подарунок Мусію ми приготували! – підняла немовля на долонях, щоб показати породіллі. – Ти ба, уже й на руках його не втримаю. Здається, скочить і побіжить по хаті, – у самої від радості аж очі блищали. – Без ліку дітей прийняла, а такого не бачила, – вона то кліпала віями, то знову всміхалася. – Раз у нас таке народилося, тоді, може, й про Сірка правда? – згадала колись почуте. – Старий Андрон розповідав, що той, тільки-но народившись, схопив пиріжок і з’їв його? Мабуть, таки було декілька зубів у його роті, просто так люди не стали б вигадувати. А що, часом одна мати таких різних народить, що й сама дивується. У тебе теж ті хлопці не такі були, спокійніші, а це якесь бісеня ти виносила, – сама й не переставала милуватися ним. – Радій, Мусію, третій син, та ще який! – голосно вигукнула, неначе він стояв за дверима чи у дворі за вікном. А сповивши новонародженого, поклала біля матері.

– Давай йому цицю, бо крику вже повна хата. А ти кажеш: недоношене! – і цього разу вона не хмурила брови, страх як не любила спокійних та вайлуватих. – Шукай її швидше, а то й вуха позакладало, – підганяла Настю. – Коли довго кричатиме, з хрестинами не відкладай, після обіду неси його до церкви. Якщо несила буде, мені перекажеш, я й сама все зроблю. Зараз же сусідчиній дочці накажу вдома сидіти. Такої хрещеної матері ні в кого не буде – не дівка, а писанка красна. Як одягне вишиту сорочку, плахту, узує червоні чобітки, а на шию – червоне намисто, то хоч картину з неї малюй.

Поки вона збуджено про це говорила, Настя про своє думала.

– І де того Мусія нечистий носить?

Здивувалася й сама, коли таке з її вуст злетіло. Поглядала й раніше на маленьке віконце, тепер і зовсім не відривала від нього очей, неначе чоловік ось-ось мав під’їхати до їхнього двору.

– Обіцяв перед Покровою повернутися, а вже й Казанська минула, – аж зітхнула бідолашна. – І що думати: усе частіше зривається сніг, заморозки все дужчі, а його й досі нема. Хоч би не замерз у дорозі, – навіть покусані губи тремтіти починали.

– Бач, кажеш одне, а думаєш про інше, – не складно було Палажці про все здогадатися. – Сердита, поки не відчинить чоловік двері, а потім куди все й дінеться – защебечеш, мов пташка навесні: мій любий, мій дорогенький, – сама аж очі примружила, уявляючи їхню зустріч. – І нічого, що він тобі по плече, зате який жилавий – щойно сніг зійшов, так і подався в Таврію на заробітки. Важка робота – тягати мішки на плечах, але заради тебе та дітей за тридев’ять земель іде по копійку. Навіть чумакувати, кажуть, легше, одне тільки – спробуй зароблене додому довезти, бо що не балка, то й бандити. Правда, їх і під боком вистачає – у Государевій неподалік Святих гір. Ще такого не було, щоб рік минув, а там нікого не обібрали. І що за місцина, скажи, така?! Тут тобі Богу моляться, а поряд грабують. І це ж відколи! Ще мій дід переказував, як у сиву давнину там харцизи промишляли. З козаків вони, на Донбасі жили, але жодній владі не підкорялися – ні московській, ні запорозькій. То, може, нинішні від них і пішли? – таке сказала, що й самій дивно стало. – Нападали й на послів, коли ті на Москву їхали. Навіть государеву казну пограбувати примудрилися, яку й тепер тут шукають, та так в одному місці берег Сіверського Дінця перекопують, що й трава там рости не встигає. А що, охочих дармовим поласуватися й зараз багато. Дивно тільки: п’ять століть минуло, а ніхто й досі ту казну не знайшов.