Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Не журися. Невдовзі відчинить двері і скаже, як минулого разу: як добре, що я вже у своїй хаті.

– Навряд. Подалася з одним білогвардійцем, а чи в Росію, чи за кордон, навіть не знаю. Невже ти досі не чула? – він був здивований, думаючи, що слобода аж гуде від таких новин.

– Ні. Повір, за нашими подіями всім не до того, а мені й подавно.

– Вагітна моя Олена, тому й не повернеться. Сказала, що хоче мати справжню сім’ю, – видно, Петрова душа вже відболіла, бо про все розповідав спокійно. – Хоча набрала два великих чемодани різного добра, яке накупила за мої гроші, – усе ж душила його образа. – Ніколи не любила, так сказала на прощання.

– Ось не бери дурного в голову, – хотілося хоч чимось його заспокоїти. – Коли жінка розсердилась, вона може наговорити що завгодно, тільки це не означає, що так воно і є. Час покаже, Петре. Ти видний чоловік, не бідний, завжди з копійкою, а такого жінки самі знайдуть, тож ще й перебиратимеш.

– Мабуть, ні, щось мені не до того. Навіть уявити не можу, що в моїй хаті хазяйнуватиме інша, – та такий він був засмучений, що й Насті шкода його стало.

Вона бачила, як сидів він допізна на призьбі під хатою. Чи думав свою думу, чи дрімав, бо й серед ночі там його розгледіла. Було дуже місячно і вили собаки. А коли ще раз вийшла, неначе десять сичів плакало разом. Оторопіла від почутого та давай до хати вертатися, а ноги не йдуть – усе на місці топчуться. Коли зайшла, зачинила двері на всі засуви, щоби ніяка біда зайти до неї не змогла.

Того вечора Григорій сидів на березі улюбленого озера і думав про своїх рідних. Припускав, що можуть Тимофія кинути за ґрати, але розвідка про те нічого не доповідала. Хвилювався й за матір, яку червоні можуть до серцевого нападу довести, і за сестру, якій простіше всього заподіяти якесь лихо. Але думки знову поверталися до Ксанки, котра маленькими невпевненими кроками увійшла в його серце, а тепер і не збиралася звідти виходити. Коли йому було не до неї, вона навіть не нагадувала про себе, а тільки-но видасться вільна хвилина, умить з’являлася перед його очима. Тому й любив він побути наодинці та подумати не тільки про бойові дії. У цей час йому хотілося мирного життя, мати свій дім, свій сад, клапоть землі, бо все ж був селянським сином. Уявляв, як повертається з роботи, як радісно зустрічає його Ксанка, а в будинку пахне спеченим хлібом. І не потрібні йому ні багатства, ні великі маєтки, щасливий був би, живучи в середньому достатку, але з коханою. Саме за такими роздумами і застав його боєць з охорони.

– Батьку! – озвався тихо. – До вас гостя… – не наважився назвати її ім’я.

– То пропускай! – підхопився Григорій, здогадавшись, про кого мова. Швидко розправив одяг, пригладив чуба і поспішив назустріч, уже помітивши чарівну принцесу, яка, верхи на коні, їхала прямо на нього. Вона здалася гордою і неприступною половчанкою, під якою в міру вгодований кінь з чесаною гривою і блискучими боками тупцював навіть на місці. Може, й справді була у неї кров тих далеких кочівників, чиї діви славилися надзвичайною вродою, а може, сам таке надумав, адже щоразу відкривав її іншою.

– Хто тебе посадив на нього? – звів брови, знаючи норов того молодого рисака. – А якби його щось налякало? – навіть боявся про таке думати.

– Ні, він мене розуміє з півслова. Та і їхали ми лісом, де ніяк йому бігти, якби й захотів, – від її усмішки навіть сутінки відступали.

– То хто тобі його привів? – усе ж намагавсь дізнатися.

– Ніхто, я від твоєї хати в ліс зайшла, а він там пасся, – і не збиралася вона нікого видавати. – Не їздити ж мені на Петровій клячій! – знову крізь усмішку блиснули її білі зуби. – То мені назад повертатися, чи пан отаман усе ж буде зі мною говорити? – чекала, коли він подасть їй руку і зніме з коня.

Це вже була не та Ксанка, яка у вісімнадцятому році не знала, як на нього поглянути, і не та, яка торік боялася залишитися з ним наодинці.

– Буде… Буде говорити, бо страшенно скучив. Збирався й сам навідатись до твоєї хати, тільки сказали, що після великого погрому скрізь на мене підготували засідки. Не варто й тобі потрапляти на їхні очі, хтозна, що ті комісари можуть вигадати заради помсти. А краще перебратися до моєї матері.

– Ні, я свою матусю не залишу. Та й хто я така, щоб жити у твоїй хаті? Тоді вже краще в діда Карпа, – у її примружених очах аж бісики танцювали. – Я все розумію: знову нема де зареєструвати наш шлюб. Не йти ж до червоних. Але…

– Говори далі… – налаштувався почути, що все їй набридло, тепер і сама не збирається йти з ним під вінець.