Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Шукав Латишева і Петрова, аби помститися, поки не здогадався: вони першими накивали п’ятами. Тож прочесавши кожну вулицю, перевіривши всі адміністративні будівлі та не знайшовши жодного чиновника радянського апарату чи комісара, із задоволенням оголосив, що місто перебуває в руках повстанців. «Тепер якими доганами не погрожуватимуть командирам та комісарам тилових військ, вони ніколи не зізнаються, що дременули ще задовго до того, як з’явився в Ізюмі „батько“ Махно, – любили повстанці посміятися над своїми ворогами. – Правда, знайшлися сімнадцять чоловік, які розпочали стрільбу, тільки чомусь по своїх, – а з цих і зовсім реготали. – Могли б багато покласти, якби не повітвоєнком, який їх вчасно спинив. Тільки, не розібравшись, начальство віддало його до суду», – а таке скидалося не на військові дії, а на якусь дитячу гру.

У той час начальник оперативного відділу записував у воєнний щоденник: узято до 200 чоловік полонених, які добровільно влилися в ряди повстанців, до 50 тисяч шароварів, шинелей, білизни, простирадл, чобіт, вісім бричок, патронів і чимало іншого військового добра. Для населення були відкриті всі військові склади зброї та амуніції, залізничні склади та вагони з продовольством, забраним у селян.

Ще коли до міста було далеко, слідом за повстанцями величезною валкою рухалися люди з навколишніх сіл, дехто навіть за 50 верст. Голод і бідність гнали їх навіть під кулі, аби хоч щось привезти додому. І не встигали махновці відкрити склади, як вони, мов сарана, тягли на собі все, що бачили. Це була плата за те, що співчували як савонівщині, так і махновщині, переховували поранених, допомагали повідомленнями, видавали комуністів, а інколи навіть самі їх убивали – так вони їм упеклися. Тож добряче завантаживши хто воза, а хто якусь тачку, усі поспішали додому ховати отримане добро, знаючи, що за декілька днів більшовицькі бригади не проситимуть повернути все назад, а забиратимуть силою, битимуть тих, хто чинить опір, і тих, хто далеко сховав та не зізнається. Може, й страшно було, але каятись вони не збиралися, робитимуть так і наступного разу, бо їх змушує саме життя.

Нескладно було Григорію здогадатися, про що доповідатиме більшовицька влада в Харківському губкомі одразу після відступу повстанців: пограбувавши всі установи, узявши майже сто тисяч рублів з партійної каси, двісті гвинтівок і чотири тисячі патронів, спаливши в’язницю і багато документів, махновці разом із савоновцями хутко зникли, залишивши нам страшенний погром. А боячись повторення ізюмської катастрофи, скрізь зчиниться справжній переполох: командування червоних спішно проводитиме евакуацію, бо у Купянську, що за 80 верст звідси, на залізничній станції вже скупчилося 256 вагонів з боєприпасами, артилерією та декількома ешелонами військового спорядження, які не можуть доставити на фронт з Врангелем.

За «батьковою» армією, яка в цей час була найбільшою силою, що боролася з окупантами, слідкувала не тільки Цареборисівська слобода та їхній повіт, а весь той край, а з ним і Луганщина та Донеччина. Увечері можна було почути й пісеньку про Махна.

Усі чекали на нього і раділи, коли його армія знову наближалася. Вони точно знали, що від неї всі втечуть, а поки більшовицькі совєти знову організують свої виконкоми та парткоми, люди хоч трохи передихнуть. А в деяких селах тих органів уже давно немає, бо московські окупанти і потикатися туди бояться. Так і боролися з ними: то їх виганяли, то вони знову поверталися, головне – не давали тим нахабам заморити людей голодом. «І звідки беруться в нього сили?» – дивувалися скрізь та переказували почуте, як у «славнозвісній» Бутирці хворому на сухоти Нестору Махну відрізали одну легеню. Не раз непритомного виносили з поля бою, уже й шапки знімали, думаючи, що він представився, але за годину «батько» ставав на ноги, мов нічого й не трапилося з ним. Міг поранений скочити на коня і поїхати попереду своєї армії, тільки б вона не спинялася.

Так співали махновці, спиняючись на постій. А щоб червоні не вдарили в спину, коли вони далі просуватимуться, з півночі зруйнували частину Північно-Донецької залізниці – розгвинтили рейки і разом із шпалами покидали все під укіс. Точно знали: на ремонт знадобиться декілька тижнів, а вони тим часом зможуть не тільки до Старобільська дістатися, а й назад повернутись. «Навіщо він те робить?» – дехто й зараз не міг збагнути. «Залізниці мені непотрібні, я в поїздах не катаюсь. Я їжджу по-пролетарськи – в тачанці», – жартував Махно, уявляючи, як кусають лікті більшовицькі комісари, бо тепер не проїдуть тією дорогою червоні бронепотяги, оснащені кулеметами й гарматами, які постійно курсували на різних відтинках.