Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Ні. Я своє рішення не зміню, – Савонов відчеканив по-військовому.

Другим гінцем був партизанський батя Донбасу Михайло Карнаухов.

– Послухай, друже! Я ж на твоєму боці, ми ж з тобою разом воювали, з одного казанка кашу їли. Трохи провчив їх, і правильно. Більше вони тебе не чіпатимуть.

– Знаю я їх. Вони завжди кажуть одне, а думають інше, тому й не довіряв ніколи. Тримався тієї посади з однієї причини – аби допомагати своєму люду. Можеш так і передати.

– Дорогой Гришенька, самоє главноє нє прінімать поспєшних рєшений. А єсли вже случилось, красіво обиграть сложівшуюся сітуацию і вернуться с поднятой головой, – радила амбіційна Маруся-анархістка, яку теж змусили провідати бувшого воєнкома. – Можеш под руку со мной, – примружувала очі та підсмикувала поділ спідниці, коли закидала ногу на ногу. – Чем не пара, ведь ми с тобой на етом горізонтє відниє і пєрвиє.

– Дякую за такі слова, тільки даремно стараєшся, – він посміхався, бо все ж перед ним була жінка. – Може, колись і повернуся з піднятою головою, тільки не при цій владі.

– А я хотєла ввести тебя в висшеє общество, гдє для тебя открилісь би большиє возможности.

– Про які можливості мова, коли тут усіх комуною додушують.

– То ти мєня і віном не угостиш? – здається, й вона не збиралася повернутися ні з чим.

– Іншим разом, зараз є лише порох.

Вона поїхала від нього без поцілунків, навіть не помахавши рукою. А він повернувся в свою землянку і зітхнув з полегшенням, неначе гора з плечей звалилася. Знав, що після цього більшовицькі комісари оголосять його поза законом, але здаватися не збирався. Швидко звикнувши до знайомого способу життя, муштрував своїх повстанців, аби стали справжніми бійцями, з якими можна було б прийняти будь-який бій, і був задоволений результатами. Поки що вони нападали на ті банди мародерів та дезертирів з Червоної армії, які нещадно грабували місцеве населення. Григорій і раніше з такими боровся, тож ловив їх і зараз на гарячому. Сам був готовий до того, що влада ось-ось розпочне на нього полювання, і не помилився – перший відправлений загін уже шукав його слід. Тільки натрапити на нього не вдалося, Гриць роззброїв тих вояків без жодного пострілу. «Кажіть, нехай ще відправляє, нам і гвинтівок, і гранат знадобиться багато», – відпускав їх на всі чотири сторони, не заподіявши ніякої шкоди. Інколи просто надсилав таким загонам листи з побажаннями успіху. Здається, краще б стріляв та вбивав, ніж насміхається, від чого навіть влада в губернії почала скаженіти.

– Скільки живу, такого року не було – скрізь повстання, – пригадував дядько Іван, розмовляючи з односельцями. – Колись десь один отаман з’явиться та підніме люд, а зараз ні отаманів не перелічити, ні селянських повстань. Воно то добре, що вони є, інакше ми вже б пропали. Як почуєш, що то тут, то там громлять окупантів, знову хочеться до перемоги дожити. Старий Андрон стверджує, що так від Сяну й до Дону – або загинути, або перемогти. А ще каже, що наш отаман Савонов – один із тисячі синів матінки України, котрі ще намагаються щось змінити. Тільки чому кожен на своїй території, а не разом?.. – такого він зрозуміти не міг. – Загинути або перемогти… – повторивши, навіть рукою махнув біля мокрих очей. – Може, й відчувають бідолахи, що програють, але зі свого шляху не сходять. Тримається і наш Гриць – тільки Махно підійде сюди, так він і дасть команду: готуватися до звільнення всього повіту від більшовицьких окупантів! Нехай на декілька тижнів, і то велике діло, а ми за той час хоч хліба наїмося. Савонов відбере, обов’язково відбере і всім роздасть, – дядько Іван аж слину ковтнув. – Пішов би й сам, так хочеться їх потріпати, тільки сили вже не ті, а то я б їм показав, де раки зимують! – махав уже всохлим кулаком. – Кажуть, що в кінці травня махновці повинні бути в районі святогірських лісів. Мабуть, голова Ізюмського повітвиконкому Латишев і голова парткому Петров теж про те знають. А коли їм буде відомо, що ті мають триста шабель, дві тисячі багнетів і п’ятдесят тачанок, ще й яка паніка в них розпочнеться, – аж очі його зблиснули від радості. – Ось тоді й подивимось, як ви з ними упораєтесь, бо такого війська ви не маєте.

Про зустріч із махновцями думав і Гриць. Радів, що метушня у владі вже розпочалася – скликати екстрену нараду всіх партійних і радянських органів, організувати оперативний штаб, усіх перевести на казармене положення. Просити й підкріплення – піхоту, артилерію, кавалерію, тільки коли це надійде, а «батько», якщо захоче, може й завтра тут бути. «Чому ж ви досі нічого не зробили? З вас ще не раз спитають. Чи штаб Південно-Західного фронту не повідомив про пересування банд Махна, чи чуткам повірили, що батькова армія розпадається? – знав, що місцевій владі перепаде на горіхи. – Дійсно, є й така загроза, тільки ніхто вам про неї не розкаже. Багато славних батькових „синків“ мовчки дезертирували, почувши про обіцяну Дзержинським амністію. Ото й подалися сіяти пшеницю. Тільки чи так буде, як пообіцяли, чи й цього разу набрехали. А батько Махно поповнить своє військо за один похід та з новою люттю громитиме ворога, бо не віриться мені, що ті червоні шкуродери можуть змінитися. Тим паче, що в нього нова тактика – розпорошеність загонів. Може рухатись з невеликою групою, а дорогою вмить перетворитися на цілий полк. Де й візьмуться коні, вершники, зброя, неначе були невидимими, а потім умить батько зробив їх звичайними бійцями. Ви ж самі поширюєте чутки, що Махно знається з чорною силою, то, може, й правда, бо в його, на перший погляд, хаотичних пересуваннях, і досі не можете зрозуміти ніякої системності. А вона є, і зовсім проста. От бачите, і дня не навчаючись військовій справі, усіх вас водить довкола пальця.