Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Невже то правда? – питала мати у сина Прокопа. – Після того нашого Гриця з Охтирки викликали в Харків і за рішенням ЧК хотіли одразу заарештувати, але він відстрілявся і приїхав в Ізюм? – вона так нервувала, що й руки на грудях склала хрестом.

– Правда. Викликали й тут у військкомат, де ті ж харківські чекісти зробили на нього засідку. Та хіба нашого Гриця піймаєш, коли він може відстрілюватись з двох револьверів одночасно, – навіть хотів усміхнутися, аби мати не була такою стурбованою. – А тут якраз начальник гарнізону, перевіривши пости, повертався з Крем’янця. Гриць наказав йому шикувати роту й резерв у бойову готовність, – а той думав, що Гриць, як завжди, виконує якесь важливе завдання, і послухав. Зрозумів, що і йому дістанеться, аж тоді, коли перед бійцями Григорій повідомив: його незаконно вважають ворогом народу і він іде в Теплінський ліс продовжувати боротьбу. Шеренга вмить розділилася на тих, хто з ним і хто залишається, а таких із семисот чоловік виявилось лише п’ятдесят.

– Дехто стверджує інше: його звинувачують у привласненні великої суми у дні революції, – здивовано поглянула на Прокопа.

– Що за дурниці? У той час він на фронті з австрійцями воював, – хоча й був це беззаперечний аргумент, усе ж ті чутки і його здивували.

– Думаю, це влада вигадала, не буде ж вона про своїх біснуватих чекістів розказувати, як і про те, навіщо довела воєнкома Савонова до такого стану – він бандитів ловить, а вони з нього сміються, він проти комуни й контрибуції на повітвиконкомі виступає, а вони й слухати не хочуть. Потім нове надумали: самому з озброєними бійцями проводити продрозверстку в місцевих селян, тобто відбирати в них усе продовольство силою, прирікаючи на голодну смерть. А харківські начальники про своє: безжально знищувати всіх потенційних противників совєтської влади, виловлювати дезертирів, якими тепер називають тих, хто уникає мобілізації до Червоної армії або з неї тікає, переховуючись у лісах. І як йому діяти? Стати проти свого люду? Він цього не робитиме, – вона давно знала, що в тій компанії її Гриць довго не витримає. – Виходить, усе серйозно, хоча ті посадовці й щоденними дрібницями не гребували – військових гарнізону не стали пускати ні до лазні, ні до убогого кінематографу, де крутили німе кіно. Мовчки доводили: йому з ними не по дорозі, хоча й знали, що всі люди й зараз за Григорія горою стануть, – як не прикро було, а вона свого Гриця ні в чому не звинувачувала. – Бач, підсобили більшовикам, тепер вони об вас витруть свої брудні ноги. А якби не стали, може б, вони більше сюди й не прийшли, – зиркнула на Прокопа. – І не кажи нічого проти, бо вас таких в Україні тисячі. – Вона зовсім не хотіла докоряти синам, але правда, яка крутилася на думці, неначе сама скочила з її вуст. – Тепер… – замовкла, збираючись з думками, – у мене погане передчуття: не вибереться він із тієї западні. Трохи протримається, але недовго… – сказавши, аж сама налякалась. – І навіщо було того Кульбітова чіпати? – журилася, хитаючи головою.

– Тоді б Кульбітов повернувся, пробрався у владу і посадив Григорія у в’язницю, – Прокіп неначе думки читав того пана.

– Виходить, уся та історія є безглуздям, але від неї у нашого Гриця розпочався відлік нового життя. Що ж, як Бог дасть, – перехрестилася перед образами. – Літо яке тепле стало, і пшениця знову спіє, а жити нема як…

– А що, налякалося місцеве керівництво, коли наш воєнний комісар пішов від них, – доповідали Григорію, про що говорять люди на ярмарку. – Тепер чекають неприємностей у будь-яку мить, бо в здібностях колишнього воєнного комісара вони не сумніваються. А то й від вищого начальства перепало. «Навіщо створили потужного ворога, з яким тепер спробуй боротися? – Григорій і на відстані знав, про що говорять не лише в Ізюмі, а й у Харкові при зачинених дверях партійних кабінетів. – Існує безліч методів, як позбутися неугодного, а він ще б нам послужив», – навіть читав їхні думки. Помилився лише в одному: не передбачав, що хтось його умовлятиме, аби він змінив своє рішення. Але зовсім скоро влада червоних одного за одним стала відправляти до нього своїх гінців. Першим з’явився той самий Александров, який і зараз був командиром військового гарнізону міста Ізюма.

– Вертайся, тепер влада хвоста підіжме і не буде такою йоршистою.

– Ні, вже ніколи.

– А може… – видно, без згоди його бувший товариш не міг повернутися назад.