Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

А мені відомо: прямує він у ваш глибокий тил – на Донщину, піднімати козаків на боротьбу, бо й там невдоволених вашою політикою не поменшало. І якби не скупчення військових у Приазов’ї, де ви ще не отримали жодної перемоги над врангелівськими військами, вони б уже були там. Тепер можуть і до Харкова добратися. Хоча ви й заблокували всі підходи посиленими заслонами та бронепотягами, але для махновців це невелика перешкода. Вікно у тому трикутнику вони швидко знайдуть», – давав волю своїм думкам, бо хто, як не він, знає кожного з тієї компанії, навіть хто чим дихає.

Усе так і було, адже «Особлива Група військ революційних повстанців України», як тепер стали називати себе махновці, через декілька днів уже була за двадцять верст від Ізюма, маючи навіть трьохдюймові гармати та велику кількість кулеметів. І якби їм підсобили савоновці, уже за годину-другу змогли б обстріляти місто. Тому й заметушилися червоні, шлють телеграми, доповідають по телефону, а нагорі – наради, засідання, оперативні групи, і все про Ізюм. Просять навіть Москву терміново надіслати в Україну сто сім батальйонів тилових військ НКВС, одну кавалерійську дивізію, шість батарей і двадцять чотири гармати. Звертаються й до Дзержинського, аби той відправив сюди ряд готових апаратів воєнкомів, щоб замінити місцеві кадри, де, на їхню думку, засіло багато петлюрівських офіцерів.

Тільки Махно не спинився в Теплінському лісі, вирішивши завітати пізніше, зробивши коло Слобожанщиною і Донбасом.

– Їх треба негайно спинити! – дізнавшись про все, Настя вже по темноті прибігла до діда Карпа. – У мене погано на душі, дуже погано, – мало не плакала. – А вас він послухає, навіть якщо нічого не пообіцяє, усе одно послухає.

– Тільки де його піймати поночі? – дід навіть руками розвів. – Може, хіба вдосвіта, якщо додому ночувати приїде, – сам задумався і все смикав сивого оселедця, який і так сторчма стояв. – Хочуть показати владі, що вони її зовсім не бояться. Але чи так вийде? Здається, довести буде не просто. Петро десь прочув, що з Харкова вислали ще одне велике військо, яке вже на підході, а вони про нього, мабуть, нічого не знають.

– Господи! Та завтра ж празник годовий святих апостолів Петра і Павла! – вона й руки на грудях схрестила. – Замість того, щоб у церкві молитися, а потім з дівчатами водити хороводи, вони будуть рубати один одного. Витовчуть і сіножаті, а то й кров’ю заллють, – була наче не в собі.

– Не про те ти кажеш, Настю. Якщо обидві сили готові до бою, то ніякий празник спинити їх не зможе. Тільки чим усе закінчиться? Оце головне.

– Гріх який… – здається, вона нічого не чула, бо переступивши через поріг, зачиняла двері.

– А ти не йди лоб у лоб, – аж прикрикнув Карпо на отамана Савонова, неначе той знову стояв перед ним. – Треба обійти і вдарити з тилу, – нагадував про таке. – Тільки для чого я тобі говорю, ти й сам усе знаєш, – сів на лаву і втупився у свою культю. – Ще й ця зараза заважає, а то я б вам дав обом – і тобі, і Нестору. Якщо не зовсім упевнені, нічого шаблі піднімати, – зиркав на темні вікна та тряс кулаками.

Тільки не чув Гриць ніяких слів і не ночував удома, готував військо до бою та перебирав різні варіанти – звідки зайти та як ударити. Знав й інше: як ти його не плануй, а точно так, як задумав, не вийде. Так і цього разу – ще рано-вранці на галявині під лісом ворожого війська було вже так багато, що й яблуку впасти ніде. До того ж через декілька годин сонце не пекло, а просто шкварило, адже була середина літа. Та й за такої спеки вмить усе заворушилося, стало чути як стрілянину, так і дзенькіт шабель, а від коней та вершників аж в очах мерехтіло.

Невдовзі й земля почервоніла, а ще за годину побиті коні й люди вже лежали в справжніх червоних калюжах. Від паруючої крові всіх нудило, але бій уже не спинити. Падали посічені шаблями, на них і поранені, тут-таки й коні лягали, б’ючи копитами, тільки встати вже ніхто не міг. Місцями та кривава маса стогнала і кричала, конаючи в страшних муках, але кінське іржання і дзенькіт шабель усе глушили.

Упізнати вбитого можна було тільки десь скраю, де свої й чужі лежали поряд, здивовано дивились у синє небо, у той час як живі й далі схрещували закривавлені шаблі. Уже й сонце хилилося до лісу, а більшовицьке військо і не збиралося покидати цю долину смерті, адже в їхній армії вже діяв наказ: боягузів убивати на місці. Тож по полудню ця галявина нагадувала справжній жертовник, на який покладено багато сотень повстанців. Страшно було глянути на таку землю, а ще страшніше – упасти в те червоне місиво. Харапудилися й коні, не розуміючи, куди можна ступити, з переляку навіть дибки ставали, а коли поцілить куля чи вдарить шабля – тут-таки потрапляли й собі до того земного пекла.