Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Насте, ти чого вдома сидиш? – від швидкої ходи сусід Петро ледве дух переводив. – Кажуть, сьогодні твого Тимофія на розстріл виводили.

– Невже? – вона аж за тин схопилася. – От бідолаха! І за що йому такі страждання? А він і дійсно не знає, де Григорій, бо й мені невідомо.

– Їм то що! Уже коли намітили дізнатися, де отаман Савонов, ні перед чим не спиняться. Не дарма ж чутки розпустили, що розстріляють Тимофія. Розраховують на родичів, які можуть не витримати і розказати, а то й сам Гриць прискочить. А в них засідка вже готова, мабуть, не тільки вдень, а й уночі пильнують.

– Чому ж Меланя нічого не сказала? Невже не знає?

– Вона попід в’язницею з шматком хліба ходить.

– От біда яка! Зараз і я піду.

– Навіщо зайвий раз стоптувати чоботи, краще завтра перед обідом, коли люди з ярмарку повертатимуться.

– То ти навіть знаєш, в який час його знову поведуть? Звідки? – сама перехрестилася та якісь слова прошепотіла. – Водитимуть, поки не скаже… – сама повторила почуте, бо Петра вже й не видно було. Того дня вона часто повторювала ті слова, не знаходячи місця в своїй хаті. – Хоч і не вперше тобі, усе одно страшно, то ж прости мене, сину, що я нічим не можу зарадити. Звідки було знати, що до такого дійде! Коли все тільки-но починалося, я благословила Гриця на боротьбу, тепер мовчки провела, адже справжня війна розпочалася. Завтра самій доведеться поряд з тобою ставати, або це допоможе, або разом на той світ підемо. Після всього, що я бачила, мені вже не страшно, тільки б тебе не катували, бо в них це першим ділом.

Тимофій у той час молився. Багато разів Меланя водила його до церкви, а він так і не вивчив жодної молитви, навіть до кінця дослухати не міг. Тож просив про допомогу своїми словами. Обіцяв Богу і в празник не працювати, і на життя не скаржитися, тільки б з в’язниці випустили. Однак цього разу йому здавалося, що так не вийде. Щось має статися. «Мати прибіжить… – неначе хтось підказував. – Ні, Господи, зроби так, щоб вона вдома була, а то ще поперед мене стане. Ні брати, ні сестра мені того не пробачать. Тут вона потрібна, тут… Зі мною вже як буде».

Та коли наступного дня наближалася обідня пора, усі його думки плуталися так, що й про все забув. Жалкував лише за тим, що й досі не повінчався зі своєю Меланією. А коли за ним прийшли, щоб повести на страту, відійшло й те. В очах стояла лише шибениця, яку він страх як боявся. Тож побачивши на площі військових із гвинтівками, навіть зрадів. Тут його теж назвали бандитом, як і всіх повстанців. «Це він і його брати не дають людям мирно жити», – а від такого звинувачення аж трясти почало. «Неправда! – розкотився площею жіночий крик, від якого і Тимофій стрепенувся. – Він не брав участі, навіть у нашій слободі його не було, – вона стала попереду того чималого гурту, який зігнала ця влада, аби всіх залякати. – Тоді мене треба стратити, за те – що я їх народила!» – вона говорила крізь сльози, але сміливо.

Умить гурт порідів, а за якусь хвилину майже нікого не лишилося. Перед матір’ю мов із землі виросли декілька військових, які загородили їй дорогу. Тимофія тим часом повели назад, бо ніхто не взяв на себе сміливість і не розпорядився, як діяти далі. А через три дні він знову стояв на цьому ж місці. Був і чималий гурт людей, ще й багато військових, які отримали наказ – нікого не випускати з площі, поки все не закінчиться. Та тільки встановилася тиша, як хтось прокричав: «Махно вже в Теплінському лісі!» Тепер прості люди, яких туди зігнали, і не збиралися тікати, адже довкола них здійнялась велика метушня – як військові, так і влада тікали з тієї площі, куди бачили очі. А Меланя з Тимофієм подалися додому. Настя теж рушила за ними, та після такого стресу ледь переставляла ноги.

– А я вже й попрощалася з ним о п’ятій ранку. Знайшовся добрий чоловік, який передав йому шмат хліба, пляшку молока та записку від мене, – хвалилася Петру того вечора.

– То добре, бо дуже він затощав за останній тиждень. Тепер десь сховатися йому треба. Може, до Григорія махне? – сам уважно придивлявся до неї.

– Навіть не знаю, що й придумати. Тимофій не голка, але треба, бо якщо неправда про Махна, вони знову його схоплять, – сама все зітхала. – А щось твою Олену давно не видно. Не захворіла, бува? – спитала просто так, бо вже б і додому пішла, а Петро все топтався перед нею.

– Вона… Вона… – не наважувався щось сказати. – Цього разу покинула мене остаточно, – нагнувши голову, лише шморгав носом.