Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

А найніжніший парубок цієї ночі геть забув, що він отаман Савонов, нині ще й командир Червоної армії. Тож, прокинувшись, тільки-но почало світати, скочив на коня. Час було залишати свою Афродіту, і він її довірив вірним друзям, своїй матері та діду Карпу. Був певен, що жодна волосина не впаде з її голови, поки він повернеться.

Відтак вона знову писала листи про своє кохання, а він усе згадував її красу і їхню ніч, від чого й життя здавалося не таким сірим та безглуздим, яким воно й було на війні.

Побачилися вони аж на Різдво наступного року, коли Григорій, повернувшись із орденом Червоного прапора, був призначений помічником військового комісара Харківської губернії.

– Христос народився! – кричала йому Ксанка ще здалеку, повертаючись із церкви. – Сьогодні можна й на вулиці цілуватися, – готова була підставити свої щічки.

– Нехай ввечері, бо вдень мені не дозволяється по статуту, – відповів жартома.

Але погляд, не маючи наміру підкорятись якимось правилам, досхочу пестив її волосся, цілував довгі пальці і навіть припадав біля вуст. – Я тобі… подарунок привіз, – сказав і пожалкував, зібравшись потерпіти до вечора.

– Мені подарунок? – густий рум’янець умить розмалював її щоки.

– Пальто гарне і каблучку, – повідомив із задоволенням.

– Ти взяв чужі речі? – вона аж завмерла, шокована почутим. – Ні, я в старому ще ходитиму, – її розчарований погляд спинився на своєму поношеному пальті. – Боюся й чужої каблучки, – уже шморгала носом. – У нас червоні з пальцями їх відрізали, коли швидко зняти не виходило, – тяжко зітхнувши, совала чобітком свіжий сніг.

– Я чужі речі ніколи не брав, а ці придбав у магазині за ті кошти, які мені платили, – сказавши різко, швидко розвернувся, аби піти геть.

– Зачекай! – отямившись, вона схопила його за рукав. – Чого ж ти мовчав, коли я таку нісенітницю говорила? – придивлялася до його очей, аби зрозуміти: чи пробачить? – А такі буду носити. Буду, – у її очах знову спалахнули яскраві вогники. – Господи, тільки до вечора так довго чекати! – тепер готова була заплакати від щастя. – Ти у мене найкращий. Мені навіть не віриться, що… – вона знову почервоніла.

– Що я… тебе… кохаю, – ще не доказавши, проковтнув щось таке солодке, що й пошерхлі губи облизати хотілося.

– Я теж… Я збиралася ввечері… – вона шепотіла, кліпаючи довгими віями. – Я тебе чекатиму…

Була неначе сама не своя – то терла одну об другу руки, то переступала з ноги на ногу, то знову копирсала чобітком мерзлу землю. І все відводила убік погляд, неначе боялася його очей. Здавалося, зустрінеться з ними і затремтить, як березове листячко від вітру.

Поверталася й Настя зі святкової служби. Дякувала Богові, що дожили до Різдва. Уявляла, як за годину всі рідні й родичі зберуться за її величеньким столом, аби з’їсти чогось гарячого та погомоніти, бо ні ковбас, ні пирогів цього разу не буде. Баба Палажка натякала на якийсь пайок, який міг отримати Григорій, адже сьогодні великий празник, але вона про те нічого не знає. Дядько Іван обіцяв принести невеликий шмат сала, який поцупив ще в білогвардійців. А старий Карпо мовчки ледь волочив ноги.

– Цінує мого Гриця влада червоних, – хвалилася дорогою. – Ще б пак, він свою військову справу виконує бездоганно. І в Харкові на хорошому рахунку, адже сам декілька полків сформував, – навіть усміхнулась. – Тепер, за клопотанням місцевого люду, знову призначений уповноваженим воєнкомом нашого міста та всього повіту, бо час і зараз складний, а з ним усе ж спокійніше, – махнула рукою по обличчю, аби ніхто не подумав, що сльоза викотилася з якогось горя. – Тільки не знаю, як воно далі буде – він через себе не переступить, а вони знову за старе беруться. Здається, з того нічого не вийде, – ще не доказала, як розпач уже прогнав радість із її обличчя. – А так хотілося, щоб відпочив удома. Забувши про всі війни, хоч тиждень пожив нормальним життям, та хіба ж дадуть… – вона відчувала, що й це не кінець.

Давно Григорій не був таким щасливим, як цього дня. Радів і материній усмішці, яка останнім часом так рідко з’являлась на її обличчі, розмовам з братами та обіймам їхньої єдиної троянди – сестрички Оксани, навіть косякам старого Карпа, який і зараз не збирався відступатись від свого. Плигало серце у грудях, коли вітався з сусідами і всіма, хто зустрічався, бо й зараз не було тут людини, яка б забула Гриця Савона. І вже вкотре відчув: краще, ніж на своїй землі, немає ніде. Тепер ходив скрізь без ніякої конспірації. Пригадував, як повернувся сюди після війни, ловив дезертирів, намагаючись бути справедливим, як підняв повстання проти панів та кайзерівців. Не хотів згадувати лише той час, коли приєднався до червоних, аби стримати Добровольчу армію генерала Денікіна, а потім відступав під їхнім натиском.