Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Пішов би й зараз тими стежками, погомонів зі своїм лісом, розказав йому про свої митарства, адже більше ніж півроку там не був. Тільки не впевнений, що його мрія може здійснитися, тож витирав піт із чола і збирався виходити з вагона, наближаючись до Харкова. Радів, що доїхав більш-менш нормально, бо й колії бувають розібраними, і партизани надовго спиняють, обшукуючи пасажирів. Одні проти червоних воюють, інші проти білих, але пограбувати будь-кого ніхто з них не проти.

Діставшись до Ізюма вже ввечері, пішов шукати когось зі знайомих, маючи на меті добратися додому ніким не поміченим. А побачивши сусіда Петра, який у цей час замикав свою крамницю, навіть бігцем припустив, але той, ударивши батогом свою кобилу, мало не зачепив його возом. «Не біжи слідом, а то мій батіг швидко тебе наздожене!» – ще й таке крикнув на ходу, аби чужий чоловік від нього відчепився. «Не впізнав, – обурився Григорій. – Але це й непогано», – посмикавши приклеєні вуса та брови, ще нижче насунув кашкета і пішов шукати вірних друзів, які були раніше в його загоні. Йому потрібен був кінь до ранку, тільки не якась там кляча, а добрий рисак, аби вчасно повернутися назад. По обіді вже мав бути в Харкові, а потім – аж під Царицин, спиняти Добровольчу армію від походу на Москву. По приїзду з Києва він довго думав над тим, що робити далі, поки не завернув у нелегальний штаб радянського уряду, куди й мав повернутися після курсів. «Поки що так, – сказав, вийшовши звідти. – Поки що так», – повторив і зараз.

І вже невдовзі вершник у формі білогвардійського офіцера під’їжджав до залізничних майстерень. Тут було зовсім не людно, тож спинившись під високим деревом, засвистів дроздом раз та другий, поки не з’явився дядько Іван.

– Невже це ти? – квапився до нього, оглядаючись.

– А ви й не забули нашого паролю, – радів і Григорій. – Я тут проїздом. Дай, думаю, загляну на хвилину, про справи розпитаю та дізнаюся, чи всі живі та здорові, – обнімав родича.

– Правильно, – відхекувався старий залізничник. – Зараз не кожна сім’я може таким похвалитися, далеко не кожна… – він і сам був худий та змарнілий. – А наші, дякувати Богу, живі. Такі, як оце я, але живі, – скривившись, мацав руками свої кістляві груди. – Жнива минають, а в материній коморі хліба не прибуло, у Тимофієвій теж, немає й сала, чекісти й заховане знайшли. Інколи й самі не знаємо, що нас на світі тримає, – усе зітхав.

Розказав і про те, що там коїлось:

– Уже третій місяць, як прийшли сюди білі окупанти. Тоді ми думали, що вони інші, тепер точно можу сказати: від червоних нічим не відрізняються, грабують так само, як і більшовицькі виродки. Шкода тільки, бо зустрічали їх люди без страху. Чи не забулися «черезвичайки», чи просто від безсилля опустили руки, а може, подумали, що гірше вже бути не може. Тут якраз жнива починалися, тож надіялись, що Денікін почне саме з земельного питання. Воно й не дивно, бо селяни хотіли, щоб він закріпив за ними той земельний розподіл, який уже стався, до того ж пробачив усі попередні гріхи. Якби так зробив, вони б його підтримали, ще й червоних вигнати допомогли б. Повірили йому й тоді, коли на ліхтарях центральної вулиці почав вішати чекістів та червоних комісарів. Хай Бог простить, але і я ходив дивитися, після чого теж думав, що він наведе лад. Лишалась надія навіть тоді, коли той генерал видав наказ: третину врожаю віддати панам, а п’ятдесят пудів зерна з кожної десятини – на їхню армію. А вже як повідомив, що вся земля і маєтки повертаються власникам, знову напав відчай. І з грабунками не довго терпіли – з тиждень і не більше, після чого всі наші, хто раніше сховався від радянської мобілізації, подалися в різні боки: одні до повстанців, інші до червоних партизанів, аби й цього окупанта вигнати. Чекали й «батька» Махна, правда, багато хто чекає його й зараз, бо він нічого не забирає у простих людей. Козацький лад хоче встановити, аби селяни самі господарювали і самі вирішували. Хіба це погано? А те, що він якийсь анархіст, дурниці. На його території, кажуть, у селян голоду не буває. А в нас, якщо білі все вивезуть, знову люди пухнутимуть, як і навесні. І що з того, що жито та пшениця в цьому році вродили, як ніколи?

Не перебивав його Григорій, мовчки вислухав і повірив кожному слову, бо й самому багато разів доводилось бачити ті великі злодіяння, які породжує війна. До всього почутого йому ще й про прифронтову зону хотілося додати. Щоправда, тепер і простий люд знав, що це за ненажерлива потвора. Від неї хочеться втекти якомога далі, хоча мало хто від того страху може покинути своє нажите, частіше навпаки – захищатиме його навіть ціною свого життя. У тій живій чорній смузі – суцільний грабіж, який, мов вихор, умить перетворює все на хаос: озвірілі вояки тягнуть, що тільки бачать, а коли й того мало, чкурнуть у глибокий тил противника, аби привезти звідти подарунки рідним та родичам – багато грошей, дорогі ікони та коштовності. Не омине ненажерлива потвора і жодного інтендантського складу, який мав забезпечувати Червону армію, або ще царську, й під виглядом військових вантажів, не спиняючись, відправлятиме звідти величезну кількістю вагонів з одягом і взуттям, зерном і цукром, десятками тисяч пудів вугілля, коксу, заліза і навіть верстатів та цілих заводів, аби в Ростові чи своїй білогвардійській столиці – Новочеркеську перетворити все на гроші, бо війна і грабунок споконвіку були найбільш прибутковим заняттям.