Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Багато розмов було поряд, але він не звик підтримувати випадкових людей, вважаючи, що серед них завжди знайдуться агенти більшовиків. Уже коли захочуть обплутати своєю мережею, то людину так у ній закрутять, що й не вибратися їй звідти. А вони хочуть, ще й як хочуть, неначе це їхній останній шанс перед погибеллю. Так і їхав – то про білих думав, то про червоних, то про своїх. Серце неначе хто на шматки рвав, а думки накручували чорний клубок: хто відповість за таку наругу над своїм військом? Хто постане перед судом за вбивство Болбочана? Чому «батько» Махно підняв руку на Григор’єва? Чому в українській армії постійно не вистачає рушниць, гармат та набоїв? Чому не можуть забезпечити ні сідлами, ні медикаментами, ні теплим одягом та чобітьми? Чому наші солдати повинні роздягати вбитого ворога? І чи має шанси на перемогу така армія? Про це й раніше питали козаки у старшин, але відповіді не знав навіть командир полку. Тепер тим паче.

Тільки й на цьому його думки не заспокоїлись. Їдучи далі, він почув, що Петлюра несподівано для галичан уклав договір із Польщею, передавши їй Галичину та Прикарпатську Русь, тобто ті землі, за які ця відважна армія і воювала. «Ото розпорядився! – Григорій не знаходив собі місця. – Навіть прості вояки говорять, що від головного отамана повтікали міністри, а він радіє, що всі передали йому свої повноваження». – Уже й від цього можна було схопитися за голову, але наступного дня Савонов мав дізнатися ще про один наказ: відвести українські війська далі на захід аж до Житомира. «Тепер нічого не залишається, як створити військо з воїнів, інтернованих за кордоном. Тільки проти кого вони боротимуться? Проти білих, яким влада щойно поступилася, чи перед червоними, з якими не так давно загравала? Чи ще і їх кинути у цей вогонь на імовірне знищення?» – таке свідомість Григорія відмовлялася сприймати.

Крутилися думки і про Антанту, яка могла давати головному отаманові якісь рекомендації чи обіцянки, і про те, що сам не хотів збройних сутичок із Денікіним, розраховуючи на мирні переговори. «Мабуть, я ще молодий, не один пуд солі треба з’їсти, щоб розібратися в таких політичних сплетіннях», – так він намагався відмахнутись від жорстокої дійсності. За мить знову думав про галичан і був певен: хоч і далеко ті вояки від Києва, але й досі не прийшли до тями. Понурі, роззброєні й обмануті, вони не знають, що робити далі. «Що ж, штовхайте й цих до Червоної армії чи до Добровольчої Білої. А вони й приєднаються, бо їм треба хоч військо зберегти, яке ще згодиться». Єдине, що хотілося підказати: не думайте, що жорстокішого окупанта, ніж польський, немає, він готовий був розказати їм про червоного. «Як багато помилок… Як багато зради… Як багато біди…» – здавалося, що й земля у нього під ногами почала провалюватися.

Чи від безвиході зле стало, чи від зради нудило, чи просто психіка не витримувала такого напруження, бо й сам незчувся, як рука потягнулася до чемодана за пістолетом. А потім… зробити все так швидко, щоби й сам не зміг опам’ятатися. Тільки один Бог знав, що та його мить ще не остання, тому й відправив до сина рідну матінку, аби відігнала від нього лукавого, який уже й зброю подавав. Задихавшись, вона находу запинала хустку, неначе бігла до центру від самої хати.

– Ич, що задумав! Не смій! – сварилася пальцем, – бо щойно звернеш з дороги, усю родину на небеса відправлять.

– Батьку, навіщо? – здивовані очі були і в командирів, які підходили все ближче й ближче. – Кому потрібна безславна смерть, краще вже в бою… А в нас їх іще багато попереду, – неначе справді щось знали.

Може б, ще так і сидів, вагаючись, коли почувся ніжний дівочий голосок:

– Ти мій «Барвінок», ти мій «Ангел», ти моя «Метелиця»! – він одразу вгадав, що це Ксанка. – Я так хочу тебе обняти, – вона не йшла до нього, не бігла, а летіла над землею, мов птаха.

Неначе блискавка струсонула його тіло, і вже за мить він знову відчув у собі велику силу, а швидко сховавши зброю, дивувався й сам: як таке могло прийти в його голову?! Ловив погляд цієї молоденької феї, намагаючись вгадати: чи не здогадалася, бува? Сам аж завмер, коли вона своєю ніжною ручкою куйовдила його чуба. Він не вперше відчував її присутність, та щоразу гадав: чи то його уява так працює, чи все ж їхні душі інколи зустрічаються таємно – дивляться одна на другу і не можуть надивитися, розмовляють – і не можуть наговоритися, тільки все щось недоказують. Так і тепер – її погляд припадав до його щоки, цілував губи, але про кохання – жодного слова. Та йому й так було добре, навіть міг про все забути. Раніше остерігався такого стану, пізнаючи науку діда Карпа: мав тримати навколо себе такий згусток енергії, який ніхто не міг розірвати, а зараз неначе роздягнений стояв перед нею, але щасливий. Ще жодного разу її не обнімав – а знає, як гарно пахне її волосся; не цілував – а знає той солодкий присмак їхнього поцілунку, не бачив її тіла, а впевнений, що її зліпив сам Бог. У таких солодких думках сам собі здавався смішним, та не минало й кількох днів, як знову діставав листи. І певен був: якби вона кудись поділася, він би перевернув усю землю, аби її знайти.