Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

З того дня він помічав, що більшовицькі війська не готуються до бою, мовчать і про відступ. Навіть знав, якою дорогою вони тікатимуть – Ніжин, Конотоп, Глухів, тобто зайнятою ними територією. А щоб цього не сталося, порадив би перерізати їм шлях. «Ну ж бо, Несторе, підсоби, змий свій гріх – не пусти радянські війська ні на Чернігівщину, ні на Сумщину. Тільки де тебе шукати, коли ти, як вітер у полі. – А що на думці у головного отамана? – добрався й до нього, хоча й чув, що ніхто не може того вгадати. – Усіх ти прибрав з дороги, а сам мало що зробив. Прийшов час показати, на що ти здатний. Хочеш чи ні, а повинен це зробити, – наказував від Болбочана, від Сабліна й від себе, бо й він не терся б серед червоних, якби Петлюра вчасно об’єднав своїх повстанців. Пригадував, як ще у вісімнадцятому він давав добро на створення повстанського загону. – Подумай бодай про себе. До того докерувався, що й самому нема куди подітися», – так уже давно говорять козаки.

А визволителі вже були на підході. Ще недавно, приїхавши до Києва, Григорій і подумати не міг, що йому зовсім скоро доведеться побачити, як українська армія звільнить його від червоної навали. Та коли одного ранку від червоноармійців і сліду не лишилося, – не знав, як і радіти. Не могли повірити й прості кияни, які давно не гуляли вулицями свого міста. Самі скрізь шукали більшовиків, а їх – жодного. На радощах їм хотілося кричати, що й друга російська окупація минула. І вони так і робили. «Уявляєте, більшовики, налякавшись оточення, тихо втекли», – хвалилися знайомим і незнайомим на кожному перехресті. Та невдовзі вже збиралися своїх українських вояків зустрічати, але знову ж не всі. Знав і Григорій, що тут багато старшин царської армії, які Денікіну хліб понесуть, бо вони й досі за «єдіную і нєдєлімую Расію». Тож, переодягнувшись у цивільний одяг, ходив по місту й сумував, що розбити більшовицьку армію тепер не вдасться. А він пізнав її норов – вона неодмінно повернеться, тільки з більшим військом. «Що ж, пане отамане, – уже вдруге звертався до нього, – упорайся бодай із Добровольчою армією. Я й цю знаю: не така вона непереможна, за яку себе видає. А коли батько Махно добряче її тили пошарпає, то вигнати її звідси і нам із Сабліним було б нескладно».

Не спалося після того і ніч, і другу, чекав і вдень. Тож коли світлої ще літньої днини почувся тупіт копит, не мав сумнівів – українське військо вже у місті. Так, це були петлюрівські війська, а наступного дня вдосвіта прибула й Галицька армія. Григорій намагався швидко зібратись, аби побачити, як сходитимуться на майдан війська двох армій, та почути, що скажуть їхні полководці. У цей час на вулицях було людно, а зовсім скоро людські потоки стали нагадувати ріки, які стікалися до центру, де мав відбутися парад петлюрівських і галицьких військ. І радів Григорій, бачачи, як запорожці й галичани тиснуть одні одним руки.

– Нарешті вони разом у столиці України! – вигукував хтось із натовпу.

– Через Київ йдуть визволяти Львів, – сказав інший. – Такі умови, – додав, бачачи довкола здивовані очі. У той час на балконі міської Думи замайорів жовто-блакитний прапор, усі плескали в долоні та витирали сльози.

Григорій теж тут, крутить головою, аби нічого не проґавити, а хробак тим часом душу гризе: «Міг би й ти серед них стояти, якби не пошився в червоні. І форма, і шаблі – все новеньке», – та так добирається до болючого, що й терпіння вже не стає. «Замовкни, клятий, я більше тебе знаю – обідрані вони й голодні, кожен сам думає: де спирту взяти чи пшениці, а потім де все продати, щоб на виручені кошти купити собі форму та чоботи. Інколи серед літа ходять у шинелях, не маючи навіть білизни. Чому? – прислухався, бо тому одразу заціпило. – Хтозна. Величезні склади після Першої світової залишилися на нашій території, ще царські, які три фронти мали забезпечувати як одягом, так і продовольством. Вояки ще в сімнадцятому просили їх відкрити, але ніхто того не зробив. Так і по цей день. Знову: чому? У головнокомандуючого спитай, мабуть, він знає. А я можу лише припускати – тільки думки у мене вкрай погані. Перший-ліпший окупант відкриє, бо на них уже ніхто не претендує. І не тільки одягне свою армію, а ще й нагодує».

Тим часом сонце піднімалося все вище. Скупавшись у Дніпрі, запалювало бані святої Софії та Михайлівського золотоверхого, а потім гралося солдатськими нагородами. Чекаючи своїх командирів, дехто з воїнів куняв стоячи, усі інші не могли надивитися – так було тут гарно.