Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Однак і те по-людськи зробити не могли – півроку мордували, маючи надію, що ти затихнеш, а всі інші тебе забудуть. Може б, так і було, якби не твої старшини та козаки, які не здавалися, наполягаючи на поверненні отамана. І таки добилися свого. Мабуть, радіснішої хвилини, як ваша остання зустріч, ніхто не пригадує – ти був як батько серед дітей, які плакали й раділи, в той час як головний отаман Петлюра вирішив, що державний переворот уже розпочався. Саме тому й наказав: знову заарештувати і провести суд негайно. Ось що зробила з ним заздрість!

Виходить, коли ти в усіх питав: за що тебе тримають під вартою, я, спостерігаючи за присланими з Москви комісарами, прозрів. Коли тебе засудили до смертної кари, у мене теж непереливки були – наближався до Слов’янська, тікаючи від наступу Добровольчої армії. А коли тебе стратили, я в Харкові хотів від червоних утекти, тільки не було куди, та й наказ Леніна про знищення командирів, висунутих народом, уже діяв.

Двадцять дев’яте червня… – аби запам’ятати, навіть декілька разів повторив про себе ту дату, вийшовши в Полтаві хапонути хоч трохи свіжого повітря. – А за два дні й тут про все дізналися: як двічі водили тебе на страту, як ставили перед викопаною ямою, як стріляли холостими патронами. Та навіть у такий час ще залишалася надія. Та вже коли виконувати вирок прибула півчота головного отамана, зрозуміли, що це востаннє. Правда, вояки й тут показали, як вони тебе шанують – як їм не наказували, ніхто жодного пострілу так і не зробив. Від такого непослуху ще дужче розлютився начальник охорони, який сам двічі вистрелив у твою голову… – Коли я про те дізнався, мені аж кричати хотілося. Мабуть, і найжорстокіший кат відвернувся б від того видовиська, – а той, схопивши тебе за комір, потягнув до ями.

Двадцять дев’яте червня… – знову Григорій згадує той чорний день та зітхає. – За два дні вже весь Харків про те говорив. А коли я заїжджав додому, дідові Карпу й словом не обмовився, адже знав, що старий може й сам сконати. Отже, живе народна любов до тебе… Живе й понині, – хотілося сказати полковнику хоч щось утішне. – Тільки легше від того не ставало, адже створений тобою фронт розвалився, а Київ окуповано більшовиками. Хіба ж би ти до такого допустив?! – бачив, як легендарний полководець, опустивши голову, віддаляється, за мить і зовсім щезає. – Шкодує й сам за втраченим шансом, – Григорій знав, як це боляче. – Може, тепер заспокоїться його стражденна душа», – повторив материні слова, які вона говорила після сороковин по батькові.

Ходить Григорій по Києву і не вірить своїм очам, які не бачать жодного жовто-блакитного прапора – скрізь червоні. Хоча й він став союзником більшовицьких військ, але не згоден, щоб вони тут панували. Та й не братався з ними, погодився лише спільного ворога – Добровольчу армію не пустити в Україну, аби старі порядки не повернулися, бо він проти того два роки шаблю з рук не випускав. «І що з того? Тепер замість одного, маємо двох окупантів, а з Антантою, яка південь зайняла, то й трьох», – навіть не знає, куди подіти очі.

Однак не все від нього залежить – аби тримати всі фронти, потрібна хороша армія, а вона майже зовсім розпалася. Ще в грудні можна було налічити сто тисяч, а перед здачею Києва ледве назбирали сорок разом із повстанцями. Він вважає, що і з таким військом можна було тримати золотоверху столицю, адже червоних було вчетверо менше. Ще в січні, почувши про бій під Броварами, й гадки не було, що війська Петлюри будуть розгромлені. Не вдавалося зрозуміти й опісля, як таке могло статися.

«А як бути воякам, коли керівництво таке недолуге? Саме штовхнуло їх у бік анархії чи й гірше – приєднуватися до ворожого війська. Тепер одні в повстанських загонах захищають свій люд, другі, примкнувши до Червоної армії, його завойовують, а червоні командири всіх приймають, бо це їм на руку. Знають, що народних отаманів люди не перестануть підтримувати, отже, довіра до більшовиків зросте, та й спротив меншим буде», – нарешті йому й таке стало зрозумілим.

«Що ж робити? – не заскочило, а просто оселилося в його голові питання. – Шукав я виходу, – чесно зізнається сам собі. – Шукаю й зараз… – доводив своїй совісті, яка металася в душі, як пташка в клітці. – Як не вчинив, а не зраджу», – був готовий навіть божитися. Зараз більш за все хотілося побути в Києві й хоч трохи передихнути, бо з того часу, як повернувся з Першої світової, здається, воював щодня – то з дезертирами, то з бандитами, то з владою. Навіть повірив дідові Карпу, що Всевишній ще при народженні дав йому наказ: боротися за свій край, за той люд, який там живе, – і він неодмінно мав його виконати. «Мабуть, тому й прикипів я до нього всією душею. Повернувся б і зараз, але немає змоги. Бач, як крутонуло! На моїй землі вже інший окупант хазяйнує, проти якого я воював?» – може, й прогнав би ті думки, але вони все частіше ходили слідом, неначе діти за батьком.