Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

«Чи будуть люди проти нового окупанта підніматись? Чи й цьому повірять?» – мучили його такі думки. Уявляв своїх земляків, які, зрадівши, що більше не буде «черезвичаєк», опустили руки й почали чекати, з чого почне нова влада. «Гарно більшовики говорили, а нам так хотілося вірити, що й землю роздадуть, і лад встановлять, – пригадав слова дядька Івана. – Мабуть, від того, що стомилися. Нехай, думали, спробують, хтось же повинен усе це спинити, – тільки поки говорили його вуста, голова нагиналася все нижче й нижче, неначе їй соромно було за таку свою простоту. – А коли каральні загони і ЧК почали все з дворів забирати та всіх у комуну гнати, швидко зрозуміли, що знову доведеться братися за зброю. Згадали й про захисників, які вже бозна-де, – худий і зігнутий дядько Іван лише хитав головою. – Повір, щоранку і щовечора виглядали, особливо з травня, коли життя стало геть нестерпним – били всіх батогами до крові, а хто у відчаї лаявся чи кидався на нелюдів у шкірянках, тих розстрілювали просто на місці, навіть без рішення ревтрибуналу. І не було куди піти й кому поскаржитись, бо замість влади сиділи як свої пройдисвіти, так і привезені з Росії. Знай, пили горілку та ділили майно, забране на „потреби революції“».

Тепер інше постало перед його очима: звідусіль до центру біжать селяни його волості, почувши про відступ Червоної армії з Донбасу, аби хоч подивитися на свого отамана, поскаржитися на своє життя, а як і не вийде, хоч махнути йому рукою, він і так зрозуміє. Але зустрівши, не подали ніякого знаку, бо Григорій не шукав їхніх очей, а червоний окупант, якому він довірився, тепер сам здався безпорадним. Зраділи лише думці: якщо отаман повернувся, прийдуть і їхні сини. «То де ж вони?» – клопоталися вже в перший вечір. А воно й справдилося – щойно почали вояків відправляти під Царицин, аби хоч там спинили денікінців, які й на Москву просувалися, так вони й скористалися тим хаосом – утекли. Були змучені й голодні, але вдома не затримались, знову пішли у свій ліс, поки їх не мобілізували у Білу армію. Хоч і не було серед них отамана, вони все одно називали себе савоновцями.

А це вже «батько» Махно наближався на своїй тачанці. За ним велика армія вояків, від яких і довідувався Савонов про все, що діється в Україні. Привозили вони й листівки отамана Григор’єва, який відкрито виступив проти більшовицької політики і її вождів. Читаючи його Універсал, плакали навіть червоноармійці, адже добровольців у тій армії було зовсім мало, а ті, яких забрали силоміць, були переважно селянськими синами.

«Народе український, народе замучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі, а міжусобна війна та гетьманщина загнала їх у могили та в’язниці. Коли у тебе забракло сили терпіти, ти залишив рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов боронити своє право на землю та волю. Але й тут політичні спекулянти обдурили тебе, хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі й волі тобі насильно нав’язують комуну, „черезвичайку“ та комісарів з московської „обжорки“ і тієї землі, де Христа було розіп’ято. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю п’єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світле майбутнє, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють, що все те на користь народу.

Працьовитий, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги – скрізь неправда, брехня і наруга. Ти – цар Землі. Ти – кормилець світу, але ж ти – раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Усе ті ж кровопивці.

Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство! Хай живе влада Рад народу України!

Перед вами нова боротьба. Борітеся – поборете».

Отаман Григор’єв закликав мобілізувати всіх, хто здатний володіти зброєю, і негайно займати всі станції, де поставити своїх комісарів. Кожній волості, кожному селу пропонував формувати загони і йти у своє повітове місто, аби встановити там свою владу. Заодно вселяв надію, що народ переможе.

Багато вояків тікало тоді додому встановлювати народну владу Рад без більшовиків. Та чи добралися? Червоні окупанти, як ніхто інший, уміли терором тримати свій тил, хоча після цього звернення і він почав швидко розвалюватись. Гриміло повстання на півдні України, а вже за кілька днів, неначе полум’я, перекинулося в центральну частину і доходило до Києва. Селяни звідусіль везли Григор’єву тисячі пудів хліба, а всі, хто міг тримати в руках зброю, поспішали до його війська.