Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Та вже того дня йому все було не так – і плани, і команди, а від того – поразки і загибель побратимів. «Що ж, любий друже, без тебе фронт справді розвалився, – він ще довго з ним розмовляв подумки. – Не допомогли їм твої розробки контрнаступу, відтіснили нас білі спочатку до Костянтинівки, а потім іще далі. Не врятував і новоприбулий бронепотяг „Карл і Роза“ з далекобійними гарматами та кулеметами. Марними були й промови членів виконкому та райпарткому, які намагалися у виснажених бійців влити струмінь революційного підйому. Навіть прибула 13-та армія не врятувала ситуацію. Отже, ти виявився незамінним, і я пишаюся тобою», – ще ніколи він так не шкодував за втраченим товаришем, як зараз. Тепер хотілося одного – кинути все і піти зі своїм загоном у Теплінський ліс. Звісно, зробити так не міг, однак добре затямив урок із Сабліним, і вже тоді припускав: якщо таке станеться з ним, він неодмінно поверне зброю проти більшовиків.

А зараз, незважаючи на відступ, мусив воювати далі. Інколи сам собі нагадував вовка, якого б’ють, а він шкірить зуби, та все частіше скидався на здобич, яку вовки заганяли у пастку. І щойно та здобич відбіжить, як вони знову її наздоганяють. Так було до середини травня, бо після того гнали так, що не давали й передихнути. Падали солдати, декого настигла смерть на рідній вулиці, а то й зовсім неподалік від рідного дому, адже як в одному війську, так і в іншому було багато місцевих.

Не хотілося Григорію закінчити свій шлях поразкою, тому й уявити не міг, як він буде тікати від ворога через свою слободу, через місто Ізюм. Був упевнений – про їхній відступ там уже знають, тож вийдуть і цього разу. Мати, може, й не захоче, а дід Карпо не проґавить. «А як же Ксанка? – готовий був просто зараз провалитися крізь землю. – Доведеться проїхати на коні й зробити вигляд, що він нікого не бачить, – прийняв таке рішення. – А якщо хтось спинить? Чому ж ти, Григорію, їх не розбив? – уже й очі здивовані бачить, бо не звикли вони чути про його поразки. І розбив би, якби не витівки червоних, яким і Махно не сподобався». Зрозумівши, що він уміє воювати, усе ті ж воєначальники надумали применшити «батькову» славу – озброїли його бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходять російські патрони. Тільки, здається, не розуміли всього до кінця – того ж таки дня денікінський отаман Шкуро прорвав фронт.

– І чого ви їх терпите? – вирвалося в Григорія після того. – Кажуть, що зараз ви з Григор’євим складаєте головну ударну силу Червоної армії. І лише від вас двох залежить – чи продовжуватиме мародерствувати та московська черезвичайка, чи ви разом її розгромите, – рубонув, неначе шаблею.

– Не бути тому! – аж підскочив Нестор Іванович. – Мені його Універсал петлюрівщиною пахне! – у голосі відчувалася не просто якась неприязнь, а бажання помсти.

Тому Григорій і не питав більше нічого, дійшовши висновку – їхня прощальна зустріч не вдалася. Уже і йти збирався, коли «батько», який весь час сидів у роздумах, ніби ожив:

– Приєднуйся сам до мене, командиром полку призначу, – здивував Григорія такою пропозицією.

– Зараз ні, а далі видно буде, – не хотілося Савонову ні погоджуватися, ні відмовляти.

З того часу розійшлися їхні дороги – Махно повернув у бік свого Гуляйполя, а виснажені залишки Червоної армії швидко покотилися далі. Дорогою думки не раз нагадували Григорію про «батька» Махна, та коли прочитав у махновській газеті, що він допоміг червоним відбити у григор’ївців Катеринослав, не знаходив собі місця. «Свій свого б’є. Це вже занадто, – навіть руки його опустилися. – Ще зовсім недавно говорив: більше я ні більшовиків, ні їхню армію знати не хочу. Виходить, якщо це йому треба, може знову зійтися з червоногвардійцями», – уявляв, як той тішиться та хизується. Сам був на боці Григор’єва, хоча й знав, що останнім часом фортуна від того відвернулася – одна поразка за другою. Однак вірилося, що скоро все зміниться на краще, і він знову почує про його перемоги. Шкодував, що Махно не збирається з ним брататися. Та коли й «батька» оголосили поза законом, був упевнений, що він одумається. Уявляв, як той сидить у зажурі і ніяк не може зрозуміти: чому більшовики такі невдячні? Після того, як він для них зробив так багато хороших справ, віддали наказ на знищення.

Це був той час, коли колона, у якій ішов командир Савонов, із невеликими боями котилася до Харкова. Далеко позаду залишилася зима, яка запам’яталася холодом та великими снігопадами, не балувала і весна, бо тільки й пам’ятає рясні дощі, від яких ніде не сховатися. І лише зараз, на підходах до рідного дому, він помітив, яке гарне літо навколо. А воно буяло зеленню, пахло квітами, скошеною травою і співало пташиними голосами. Він їх чув навіть дев’ятнадцятого червня, коли їхнє військо зайшло в Ізюм.