Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Гаразд, покладіть у мою торбину, – сам поглядав то на матір, то на чималий конверт, який так і лежав край столу. – А хто її батьки? Думав, що в своїй слободі я всіх знаю, а їх щось не пригадую, – у його голосі вже не було того байдужого тону, як ще хвилину тому.

– Бабуся тут жила, а вони десь на Донбасі, мабуть, і зовсім не приїхали б, якби батька в шахті не привалило. Оце тоді і мати з донькою тут з’явилися, тільки ще одне горе їх спіткало – стара взяла та й померла, а вони удвох залишись. Можна уявити, як їм важко, тільки, видно, вони не звикли скаржитись. Зараз тому дівчаті ще й сімнадцяти немає, а воно вже все уміє робити. Однак дивне таке, неначе не на цій землі народилося.

Ще ніколи вони не говорили на такі теми, тому й мати ніяковіла, як та Ксанка. А раз думати їй ніхто не забороняв, то й придивлялася до тих дівчат, які біля сина-отамана крутилися, й до тих, за ким він упадав, але жодну з них у невістки не вибрала б. Молоденьку ж Ксанку навіть з хати б не випустила, якби знала, що вона йому люба. Та все ж розсудила по своєму: «Йому жити, тож нехай сам і вирішує».

Відігрівшись у рідній хаті, Григорій думав, що одразу засне, але ворочався з годину. Уже й мати на печі сопіла, і перші півні проспівали, а до нього сон не поспішав. І про що він не думав, а перед очима все майоріла площа червоними прапорами. Було таке відчуття, неначе з чистої води він ненароком вскочив у справжнє болото. Заспокоїли його лише слова Ксанки своєю, здавалося, ще дитячою наївністю, яка відчувалася вже в першому листі. Поки читав та дивувався, засвітивши каганця, збагнув, що він із нею декілька разів зустрічався. І щоразу його вражали очі – великі й чисті. Уперше, ще до початку бойових дій, коли він повертався додому, попереду плентався якийсь худющий підліток у завеликій солдатській шинелі. Саме тієї миті, коли він намагався обійти його, той спіткнувся, і якби не блискавична реакція Григорія, упав би просто в багнюку. Уже у своїх обіймах розгледів бліде й заплакане обличчя молоденької дівчини, побачив і ті її очі, від чого навіть забув запитати: хто ж її скривдив? Витирав сльози і радів, що вона усміхнулась. Може б, одразу забув про ту зустріч, якби не відчув, як його зачерствіла душа зімліла у грудях.

Бачив і одного літнього вечора – вона співала, мабуть, у своєму дворі. Дивного в тому не було нічого, у той час уся молодь виходила на вечорниці. Але вона сиділа сама, і пісня лилася так ніжно, що він не зміг пройти і не спинитися. Тоді вона була схожа на пташку, яка співає сама для себе.

– Як тебе звати? – спитав через плетений тин.

– Мене? – розгубившись, вона схопилася й побігла в хату. А він так і не зрозумів: вона доросла чи ще дитина. Єдине, що помітив у вечірніх сутінках – оті яскраві очі. «Ксанка», – тепер повторив про себе так, як називав її дід Карпо. Від того стало тепліше в душі, неначе вона запалювала там невелике багаття. Уже й посидіти біля нього хотілося, так там було тепло й затишно, тільки слова старого козака його стримували: «Тобі ж не можна закохуватися». «А я й не збираюсь. Вона ж іще дитина», – поки вуста таке говорили, руки гладили подарований шарф, який і досі був на його шиї.

Дивним був той час – одні з хлібом-сіллю зустрічали Червону армію, другі – Денікіна, треті перепитували про Болбочана, вважаючи й досі, що він міг урятувати їх і всю Україну. Четверті про Волоха хотіли почути – усе ж свій, на Донбасі в шахті працював. Багато хто й зараз збирався до його війська, аби не потрапити до червоних, які робили облави і всіх чоловіків забирали до своєї армії.

А поблизу станції Краматорська вже гриміли тридюймові гармати, строчили кулемети – це розпочався потужний наступ денікінців за підтримки легкого білогвардійського бронепотяга «Генерал Корнілов». Він справді був грізний, бо за якусь мить зміг знищити два червоні панцерники «Гром» і «Побєда» й змусити Червону армію відступати. Аби її зовсім не розбили, командуючий фронтом швидко перекинув додаткові війська під командуванням воєнспеца Сабліна і воєнкома Савонова. Цих двох надзвичайно талановитих воєначальників уже помітили, і наступного дня всі війська перевели під їхнє командування, бо ворог спинятися не збирався. І вже з перших днів армія пішла в наступ.

Зраділи солдати, що більше не будуть гарматним м’ясом, пишаються своїм новим командиром, який з перших днів мав велику популярність і авторитет. До того ж прекрасний оратор, що теж важливо на фронті. Поважають і Григорія, усім здається, що він навіть народився полководцем, адже всі його плани й команди завжди зрозумілі.