Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Інтелігент засміявся, у той час як «старий бусол», не шукаючи більше на небі Верховного головнокомандуючого, нагнув голову та втупився у свої старі валянки.

Надивившись та добряче замерзнувши, Карпо цього дня не збирався додому. Хотілося й завтра побачити Григорія й дізнатися, чи він не передумав? Тож пробирався до знайомого та мріяв хоч на лавці відлежатись, бо знав, що на теплу піч чужого чоловіка ніде не пустять. Шкутильгав обіч дороги, намагаючись не потрапити під коня чи воза – так багато було того прибулого більшовицького війська.

Уранці, знову опинившись на цій вулиці, очам не повірив – на нього зі штиками, кулеметами і навіть гарматами сунула якась інтернаціоналістична навала. Ще раніше чув, що з Бєлгорода наступає так звана 2-га українська повстанська дивізія, основне ядро якої складають українські добровольці, а з ними московські та пітерські робітники. Може, й були вони серед тих, що стояли вчора на площі, та перед собою він бачив татар, башкирів, латишів, дагестанців, і навіть китайців. Від таких українців у нього аж в очах мерехтіло. «І треба ж було додуматися до такого! – навіть дихнути годі старому, неначе ворожий кінь давив на його груди копитом. – Оце такому війську заборонили чинити опір?! – йому й геть не по собі стало. – У шию їх треба гнати, аби не сквернили цю святу землю своїми чобітьми, а ти поряд став! – таке його пошерхлі губи Григорію адресували. – Призначили його комендантом міста й повіту, – скривившись, повторив, що чув. – Аби здихатися, часто на підвищення забирали. А потім… по-різному кінчалося. Дивись, щоб і з тобою такого не трапилось», – він усе зітхав.

Хоч як сипалися іскри з-під його кошлатих брів, а колони найманців-чужинців просувалися далі, бо жодного українського слова вони не розуміли. «Це ніж у спину Болбочану і всій українській владі», – де й узявся такий висновок серед цілого рою думок.

– Ти чого, Карпе? – знайомий, у якого він ночував, ледве встиг підхопити його під руки. – Розчавили б, ніхто ж не спиниться, – здається, був більше наляканий, ніж старий запорожець, який цієї миті вже дав згоду чорній примарі, помітивши її поміж косооких солдатів більшовицького війська.

Та знайомий знову вів його до своєї хати, аби пройшли ті найманці-інтернаціоналісти. А щоб не сидіти мовчки, вони й далі ворушили все пережите. Говорили й про нову окупацію, від якої вже нікуди не дітися. Водночас бідкалися, що люди вже не в силі воювати, у той час як ворожого війська ставало все більше й більше.

«Збуваються твої слова, любий друже, – перехрестився Карпо вже вдома. – Так і вийшло – вони знову повернулися. Приніс би хоч щось втішне та підказав: що робити, коли всі наступають? Цих Ленін з Троцьким знову сюди женуть, Антанта білим дає зброю й гроші, аби вони більшовицьку революцію не пропустили в Європу, Німеччину своя революція добила, а інші після Великої війни сидять тихо, тільки б їх не чіпали, – запам’ятав почуте від молодих есерів. – Виходить, що навіть у світі нема до кого по допомогу звернутися. Ще б пак: після Великої війни чотири імперії розпалися. Мабуть, тільки на себе треба надіятися… Тільки на себе…» – це було золоте правило ще часів його молодості.

Того пізнього вечора, поспішаючи додому, Григорій щосили гнав коня, хоча сам після такого важкого дня ледве тримався в сідлі. Хотілося хоч одну ніч відіспатися у своїй хаті та в рідних стінах набратися сил для подальшої боротьби, кінця якої він ще не бачив. Тільки тепер пригадував слова діда Карпа, не проти був і поговорити, але знав, що ні завтра, ні найближчим часом вони зустрітися не зможуть.

Не йшов з голови й Іван Чаплін, який щойно приєднався до них зі своїм партизанським загоном. Спочатку Гриць радів – усе ж більша сила, та почувши, що перед цим вони гнали невелике військо української армії від Балаклеї аж до Костянтинограда, його радість куди й поділася. А дізнавшись, що він із червоних партизан, уже не хотів і поряд з ним воювати. У той час майже всі партизани Донеччини – копальневі й рудничні, були створені більшовиками, аби вигнати з того краю українську армію. «І хто б міг повірити, що все можна зробити тут – на місці нашими ж руками? – дивувався далі. – Копальневі і рудничні… – вони ще довго не йшли з його голови. – Виходить, можуть і мене кинути на Слов’янськ, де ще тримається влада, підпорядкована УНР? – аж спинився, неначе партизанські кулі вдарили його прямо в груди. – Ні, так ми не домовлялися. Затримати наступ Денікіна – і все. Я погоджувався лише на таких умовах. Але про це не складено жодного документа, все на словах», – здається, він приходив до тями. Навіть побачив дідові очі, які так і блищали з-під кудлатих брів. «А що я тобі казав», – і той колов у болюче місце. Ще й червоні прапори не йшли з очей. Розлючений вітер тріпав їх із усієї сили, а йому хотілося крізь землю провалитися. Мріяв вивісити свій жовто-блакитний, який дід Карпо цілував перед великим боєм у передмістях залізничного вокзалу, та не встиг. Не проти був і пізніше, тільки вже б ніхто йому не дозволив. Уявляв, як люди озираються на більшовицькі, ще не забувши перший російський напад, від чого навіть сором став його душити.