Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Усі ж повтікали, – Савонов ледь помітно усміхався, – а бідних вони й тоді не чіпали, – докинувши таке, зібрався розвертатися.

Дід би його не відпустив, ще багато чого маючи на думці, але тієї миті між ними з’явилася молоденька Ксанка, яка, на диво, у таку негоду цвіла, мов маківка перед Трійцею. Видно було: хоче кинутися отаману на шию, але боїться, аби зовсім її не відштовхнув.

– Ти знову з подарунком? – аж прикрикнув Григорій, помітивши в її руках шарф.

– Так, вив’язала тобі, щоб не застудився, – вона м’яла його довгими пальчиками. – Якщо й не воюватимеш більше, однак згодиться, – голосок тремтів, а довгі вії, знай, кліпали.

– І що мені робити з цим дівчам? – зиркнувши то на діда, то на неї, Григорій знизав плечима, а накинувши на шию теплий шарф і потиснувши маленьку дівочу ручку, подався до своїх нових союзників.

Ксанка вмить пропала, а дід ще якусь мить стояв як укопаний, лише погляд то на червоногвардійцях спинявся, то на повстанцях, які перемішалися на площі. Дивуючись і зараз, він раз по раз пригладжував сиве волосся, яке від подиву аж стару шапку на голові піднімало. А помітивши неподалік невеликий гурт простого люду, попрямував до них, аби почути, що ж вони кажуть з цього приводу.

– Це вже щось москалі пообіцяли, – трохи молодший від Карпа дід, заскаливши одне око на небо, пихкав люлькою та намагався розгадати.

– Що б не казали сьогодні, завтра все одно одурять, – немолода жінка аж руками махала, аби їй повірили.

– Коли ви такі розумні, то й порадьте, що робити в такій ситуації?! – інтелігентний чоловік не міг таке пропустити повз вуха.

– Якщо збиралися окремо жити, тоді навіщо брататися? – дід із люлькою, який насправді був схожий на старого бусла, випустив ще більше диму. – Б’юсь об заклад: це ваші есери уклали з червоними таку угоду, а повстанцям залишилося тільки виконувати її, – мабуть, він знав цього чоловіка.

– Зелене світло на семафор подали, коли червоне там мало бути, – залізничник про те по-своєму сказав. – Ще й скомандували: «Повний вперед!» – і йому здалося, що це зрада.

– Чому ж, автономію Україні обіцяють, землю – селянам, мир – народам, – хтось повторював усім знайомі гасла, але тихо і невпевнено.

– Аби вас не знудило від їхніх обіцянок, – не стримався Карпо.

Ще швидше почали кидатися словами, неначе підлітки грудками, коли одна вулиця йшла на іншу. Хтось схвалював таке братання, а хтось вбачав у ньому поганий знак. Нагадували й про звірства та наругу в Святогірському монастирі, про що вже третій день усі переказують та спинитися не можуть. Почули й голос колишнього чиновника повітової управи, який стверджував, що української влади й близько ніде немає.

– То нехай буде так, може, повстанці стримуватимуть навіжену орду, аби вона знову не розгулялася, – «старий бусол» ще раз заскалив око на небо, ніби чекав, що архангел Михаїл звідти щось йому підкаже. – Ці кажуть, що рік тому тут партизани якісь орудували, а регулярна армія такого не робитиме, – пихнув ще й у їхній бік димом. – А в святу нашу обитель, може, навіть група злочинців чи бандитів пробралася, яких потрібно було не те що гнати звідти, а всіх заарештувати, а то й розстріляти на місці.

– І тут брешуть, не інакше, як переодягнені чекісти працювали, – Карпо точно знав, що гроші, золото й коштовності повезли керманичам революції. – А злочинців-головорізів відправляли сюди торік, аби ті страху на населення напустили. Тільки назад додому вони не доїхали – їх убили дорогою. Позбулися свідків і спокійно забрали собі награбоване, – так йому розповідали місцеві більшовики, які з тими червоними бандитами й собі тікали в Росію, а потім ледве втекли назад, аби й з ними так не вчинили.

А вкотре почувши про наближення військ царських генералів, які хочуть повернути «єдіную і нєдєлімую Росію», уявляли, як їх знову битимуть за відібрану та розділену панську землю. Та що б не злітало з їхніх вуст, вони шкодували, що жодна влада не змогла об’єднати всіх отаманів і їхніх повстанців в єдине велике військо.

– Побоялися, бо від нього й самим довелося б тікати, куди очі бачать, – уже знайома жінка знову не стрималась від свого влучного висновку.

– Ще спробуй їх об’єднати, – упевнено сказав інтелігентний чоловік, який від них нікуди не пішов. – Одні партизани від червоних, другі від української влади, а треті самі від себе. Це й по наших видно, – кивнув у бік Трощила та Іщенка. – В одного менше сотні, а в другого всього з десяток, а з Савоновим об’єднуватися й зараз не хочуть. Тоді, бачите, ніхто їх отаманами не назве, а то й плюватиме вслід.