Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Здавалося: ось вона, та остання хвилина. І так їм хотілося, щоб сталося диво – прямо зараз з’явилася та українська «зразкова сотня» і прогнала непрошених гостей, але до Ізюма тридцять кілометрів, та й глуха ніч надворі. А тут нечиста сила нишпорила навіть по всіх закутках, у приміщенні скарбника колола портрети ієрархів, змушувала Божих служителів пити чорнило й горілку, а коли надворі ще й не почало світати, усіх вигнала на мороз і наказала роздягнутися. Бажаючи ще чимось себе потішити, напівголих вишикувала в шеренги й змусила марширувати та виконувати військові команди, супроводжуючи таке дійство побиттям і матюками. В той час у сусідньому храмі блюзнірствувала інша зграя. Один із них, одягнувши митру й ризу, сів на престол і гортав Євангеліє, інші, також переодягнені, то відчиняли, то зачиняли двері в олтар, імітуючи службу, у той час як більш тверезі знімали з митр та ікон коштовне каміння. Усе награбоване складали на підводи, якими на ранок третього січня були забиті всі дороги й підходи монастирської території. Коли вони одна за одною від’їжджали, уціліла братія нарахувала їх тридцять вісім.

Дарма думали, що на тому монахам дадуть спокій: того-таки дня на монастир була накладена чотиримільйонна контрибуція, яку після пограбування вважали геть непідйомною. Клопоталася й Богородичанська волость, яка мала сплатити вісімдесят тисяч рублів.

– То не все! Не все! – коли Настина Оксана дісталась дому, на ній і шкіра тремтіла. – Змушували монахів рубати ополонки, а потім там же відрубували їм голови, декого й живцем топили, – переказувала почуте. – Пограбували й лікарняний хутір, до того ж усіх роздягли і все забрали, навіть стоптані чоботи.

– А як же твої? – мати придивлялася до її ніг.

– Якби я там була, додому вже б не повернулася, – їй і самій страшно було уявити. – П’яна більшовицька орда зґвалтувала всіх жінок і дівчат, а разом з ними й молодих послушників, – у неї знову починалася лихоманка, тільки цього разу від побаченого.

– То де ж ти сховалася? – у матері аж голова обертом пішла.

– Напередодні десять чоловік відправили на пасіку свічки катати, і мене з ними. Різдво ж за три дні, – тепер і сама не могла повірити в таке дивне спасіння. – Коли рано-вранці ми все привезли, ті підводи тільки-но від’їхали. І ми одразу кинулися все мити й прибирати, бо страх, що там творилося. А це наші їхали по лікаря, і я попросилася дому заскочити.

– Нікуди! – схопила її Настя своїми довгими руками. – Нікуди не пущу! – не обнімала, а вчепилася так, що й не вирватись. – Рівно два тижні сьогодні, як Акима вбито, – не стала доньці переповідати всі ті подробиці, поки Григорій в Ізюм не зайде, вважаючи, що смерть з косою просто полювати стала на її дітей. – А я ж все на картах бачила, тільки не повірила їм. На кого з дітей не кину, а воно… – на неї теж та лихоманка перекинулася і так колотила, що й зуби цокотіли. – Тепер зареклася: що б не сталося, більше в руки їх не візьму, аби тільки напасть така відступила, – вона й справді вважала, що це допоможе.

– Та як же мені вдома залишатися? – донька не проти була, тільки дана обіцянка її мучила. – Завтра вранці по мене заїдуть… – вона вже давно майже нічого там не заробляла, але залишити братію і хворих у такий час вважала гріхом.

– Нікуди! – мати винесла остаточне рішення. – Дякуй Богові, що вдруге обійшлося. А там денікінці на підході, та й червоні не раз повертатимуться. Ще невідомо, де Гриць наш буде, – і так і сяк перекидала можливі події, але передбачити не могла. – А з ним Прокіп, та й Тимофій допомагає час від часу, тож усе залежатиме від того, хто тепер при владі буде і кого ворогом вважатиме, – ще жодного разу так не сходилося все докупи.

У цей час вона думала тільки про своє, але так було майже в кожній хаті. Тож коли люди дізналися про лихо, яке спіткало Святогірський монастир, спочатку налякалися, а потім просто замовкли, неначе їм потрібен був час, аби осмислити: що ж насправді відбувається? Та події так швидко змінювалися, що й часу на роздуми не вистачало. Тому й вони надіялися на якесь чудо, бо від тієї слабкої влади нічого вже не чекали.

– Кажуть, у нас знову безвладдя, – Петро швидко збирався до центру. – Хоча й крамниця моя порожня, але вдома не сидиться. Може, й ночуватиму в ній, аби ніхто не спалив, бо тепер зовсім не зрозуміти, хто наш Ізюм займе.

– Ти знову за своє? Удома треба ночувати, а не в крамниці, аби не довелося повертатися в порожню хату, – Настя вже знала, що його Олена днями прийшла додому. – Цікаво, як вона перед тобою виправдовувалась.