Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– З німцем? То коли ж вона з ним здибалась?

– Мабуть, коли я в крамниці працював чи по товар їздив, – він був украй стурбований.

– Менше б мотався по всій окрузі, то й удома лад був би, – сказала сердито.

– І чого їй не вистачало? – Петро знову тер рукою під очима.

– Ти думаєш, гроші все вирішують, а й ні. Добре слово, поцілунки чоловіка, любов.

– Все для неї, все, а вона, бач, що вчинила. Тільки ти нікому не кажи, бо мені тоді й по вулиці пройти не дадуть. Нехай ще мине тиждень-другий, може, тоді все стане ясно. Тиждень-другий… – нахилив голову і пішов запрягати кобилу.

«Отакої. Навіщо тоді було коси обрізати та хвору вдавати. Усе одно закінчилося так, як я й передбачала, – пригадувала Настя ту розмову на возі, коли німецькі „визволителі“ тільки-но прийшли в їхню слободу. – Неначе наврочила, – шкодувала, що випустила ті слова на волю. – А він не просто гарний, а красень… Бачила я, як вони цілувалися біля тину, видно, проводжала його Олена. Якщо справді закохався, то вона не вернеться до Петра, а якщо ні – скоро причахкотить назад. Та й не одна вона тут така, із десяток набереться. Отак і здавна – тут війна та біда, а молоді кохаються. Мабуть, на тому й світ тримається. Я теж любила свого Мусія, хоча й тоді скрута була». Що вона не робила того дня, а сама все покійного чоловіка згадувала. Навіть знову його фотокартку дістала та посеред столу поставила. «Будь і зараз з нами, і мені, і дітям від того легше стане», – навіть помітила, як він зрадів.

Хоч і лютувала зима, а повстанський загін Савонова просувався засніженими полями. І не всі були на конях, в основному це піші люди, які, узявши до рук зброю, швидко перетворилися з селян на справжніх воїнів. Трохи перепочинуть, зайнявши балку чи невеликий ліс, після чого знову лунає команда: «Вперед!» А вже коли знають, що попереду буде бій, їх і не впізнати – такими стають кмітливими й зібраними, що цьому ладу позаздрив би й найдосвідченіший полководець.

Цінує їх і Григорій, обдумуючи щоразу, як зберегти всі життя. Не ховається позаду при наступі, а в гарячому бою – завжди попереду. І яку б тактику вони не обрали, кожен командир бачить отамана і розуміє його команди, аби все у них було злагоджено.

Та за таких порядків різне траплялося з їхніми воїнами – відбився хтось від повстанського війська, аби відвідати дружину чи кохану дівчину, тут його й починають переслідувати. За участь у повстанні діє неофіційний наказ: якщо не вдається заарештувати, вбивати просто на місці. Отак, нехтуючи всіма заборонами, одного морозяного грудневого дня пробирався з невеликою групою цареборисівців зі свого села на північ і Аким Савон. Уже давно він був досвідченим солдатом, часто вдавалося й сухим з води виходити, а цього разу доля неначе відвернулася – хтось видав місце їхньої ночівлі. У слободі Пісочин, що під Харковом, їх затримали місцеві жителі. А не довідавшись, хто вони насправді, назвали їх бандитами, що грабують подорожніх, і наступного дня їх не просто судили, а піддали жорстоким тортурам. Коли Григорій про все дізнався, скочив на коня і щосили гнав його цілу ніч.

– Живим посаджу на загострений кіл! – погрожував зраднику і кату помститися за страченого брата й земляків.

Не передумав і прибувши на місце, хоч як не просили за них родичі. А не звикнувши дивитися, як конає жива людина, пристрелив, як собак. Не минулося й іншим винуватцям за той злочин – усі вони були порубані.

Тільки ніяка кров не могла зменшити той біль, який був у його грудях. Він сумував за братом, адже, примкнувши до повстанців ще першого дня, Аким більше не збирався до більшовиків. І не було між ними жодної перепалки, бо ніхто Гриця не міг так розуміти, як він. Тепер часто його згадував, а то й поряд привидиться чи за кулеметом. І завжди з усмішкою – так йому добре було серед повсталого люду. Бувало, Григорій навіть слідом кинеться, але, отямившись, поверне назад, адже сам розкопав могилу, пересвідчився і власними руками засипав її землею.

– Ти мені й досі не розказав, як забили нашого Акима? – уже вкотре питала мати.

– Навіщо вам ті подробиці? – йому й цього разу не хотілося все переказувати. – Знайшлися й там добрі люди, які урочисто поховали в братській могилі, – думав, що на цьому їхня розмова й закінчиться. – Навіть пам’ятник обіцяли поставити, на якому написати: загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

– Били гирею, прив’язаною до мотузки, – вона вже почула від когось ту правду. – Добре, хоч люди не раділи, а зі страхом на те дивилися. Та й не самі вони туди прийшли, їх зігнали.