Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Та ще й серце тиснуло: ні вдихнути, ні видихнути. Ліками він і досі не користувався, а щодуху мчав у минуле, шукав у ньому щось приємне, аби хоч трохи попустило. Рятувався такими думками ще й удома, бо й зараз не хотів помирати. Вважав: як не важко жити, а покидати свою Україну, коли в неї такі непереливки, козакові Карпу негоже. Навіть обіцянку Богові збирався дати: щойно все перемелеться, він помиється, вдягне чисту сорочку, ляже на лавці, складе руки на грудях і одразу представиться. А поки що і з тим зволікав. Повторить «Вірую» та «Отченаш», без яких на небеса не пускають, і знову чогось чекає. На Божий Рай ніколи не розраховував, а примкнути до охоронців, що несуть службу біля воріт, одразу погодився б. І при ділі був би, і корисний іншим, тільки б не питали: «А що ти, Карпе, важливе зробив упродовж земного часу?» Не знаходив він відповіді на таке питання раніше, не знає й зараз. Виходить, нема йому про що звітувати, тож нема на що і надіятися. Ніби й не пив багато, і шкоди великої не робив… А на такій думці завжди спинявся, бо в руках з’являлася рушниця. І марно сам собі доводив, що він тут зовсім ні при чому, усім вона керувала, сама шукала ворога і сама його вбивала, точно знаючи, що це не так. Особистих ворогів у нього не було, а стріляв і рубав він чужих за чиїмсь наказом. А то й не ворогів, а зовсім безневинних людей, яких відправили на війну виборювати чужий інтерес. Тепер усе минуле здавалося життєвим абсурдом, а всі його справи – дрібними й нікому не потрібними. Залишалися лише болгари та серби, яких він ще в молоді літа звільнив від турецького рабства – оце і все, чим міг похвалитися. Тому й побоювався суду Божого. Та й Рай був не для нього, жити в достатку і безтурботно вважав покаранням, а мати й там якусь роботу було б справжнім раєм.

Ніхто Карпа не знав таким, хоча він і сам себе не знав до кінця. Люди як люди живуть, а він то з ангелом розмовляє, то диявола дрюком від себе жене. Україна в нього теж завжди поряд – то вона сестрою здається, яку повинен захищати, то дружиною, з якою про велику сім’ю піклуватися, то матір’ю, яка заради своїх дітей може що завгодно знести. Уявляв і себе по-різному – інколи гордим і нескореним гірським орлом, а іншим разом – білою вороною серед зграї чорних, які дружно клюють падаль, а від безтурботного життя і триста років їм небагато. Нечасто, але, бувало, й себе відчував слабкою істотою: з руками й ногами і ні до чого не прикутий, а не опирається, коли чорний ворон ще живому починає викльовувати очі. Саме тому часто був незадоволений своїми вчинками і своїми результатами. Та попри все мав надію, що видасться така година, коли він послужить цьому людству так, як ніхто інший.

Не міг Карпо покинути цю землю ще й з іншої причини: тут живе його вихованець, який і сам не знає, як багато він для нього значить. Не зізнався нікому, що той Карпо, який тинявся тут з дерев’яною ногою, кудись подівся, тільки-но маленький Грицько народився. А коли хлопець ріс, Карпо аж помолодів, неначе за виховання хтось списав з нього декілька десятків років. І з гвинтівкою на фронті поряд з ним воював, і підказував, і наставляв, навіть дорогу з полону показував. А вже коли спати його воїн лягав, до ранку сидів поряд. «Для чого йому твоя опіка? – часом бозна-звідки з’являлося таке питання. – Йому, може, й ні до чого, а мені потрібна», – відповідав невідомо кому, давно відчувши: зробити з Грицька справжнього козака і підготувати до чогось важливого – це його обов’язок. Не шукав він того, хто це вигадав, не питав, навіщо, бо його життя змінилося на краще: у нього з’явилася мета. Інколи так відчував свого Гриця, як сам себе.

Зовсім по-іншому жив і розумів життя Петро. Умів прилаштуватися до якого завгодно ладу і, коли всі бідували, міг заробити гроші. От тільки вдома не було злагоди, як не старався. Навіть Насті заздрив, як вона може ладити з дорослими дітьми, з родичами і з ним також. І коли було кепсько, він завжди поспішав до неї по пораду.

– Підійди до нашого тину, – просив її одного ранку. – Ти не знаєш, де моя Олена? – стояв і кліпав очима.

– Ні, вона ніколи переді мною не звітувала. А чого питаєш? Невже вдома не ночувала?

– Уже третю добу її нема, – протирав очі. – Ще й написала, щоб я її не шукав.

– То куди ж вона поділася? – Насті чомусь не вірилося.

– Хтозна. Правда, учора її сестра проговорилася, що з якимось німцем до моря подалася. А чи на Німеччину пробиратиметься, чи проведе та додому повернеться, хтозна, – і знову не може в очі їй глянути – соромно.