Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Оце так! Вони й там усидіти не можуть, щойно відвоюють свої крісла, як їх знову проженуть, а тут іще частіше бігали б, на сміх людям, – уже й реготали. – То що ти про Болбочана там розказував? – перепитували в тієї ковіньки, яка вже й над головами піднімалася.

– Спинив би, якби підкріплення йому дали, а то бояться, що візьме та на них поверне, – стояв за нього горою. – Завтра червона орда вже у Слов’янську буде, а ваш Винниченко ніяк не може повірити, що більшовики-союзники, з якими він не раз пив каву і вів дружні розмови, пішли війною, – здається, й він сьогодні не міг спинитися. – І що за люди стали? Один замість того, щоб романи писати, береться всією Україною керувати, другому б у сільській школі дітей навчати, а він в уряд преться, – цей чоловік точно знав, що й такі там були. – Третій ніде не воював, а військовим міністром погоджується бути, бо, бачте, вони з однієї партії, – із тих коротких фраз усім було зрозуміло, про кого йдеться. – А щойно трапиться нормальний чоловік, так вони і з’їдять його. Тож має рацію дід: з такою нашою єдністю більшовики всіх запряжуть замість волів, – тепер і він сварився на всіх вказівним пальцем, бо й тут єдності не було.

Ще дужче заворушилась площа, озиралися люди довкола, неначе ворог уже десь тут. А зрозумівши, що ще сюди не дійшов, голосніше заговорили про полковника Болбочана. Тепер і вони повірили, що цей буковинський син, який і навчався тут, і захищав схід України – справжній їхній патріот.

Та як би вони не кричали, і навіть якби побилися, ніхто б до відповідальності їх не притягнув, адже жодного поліцейського тут не було. Навіть ніхто не знав – тут поліція чи теж за кордон дременула. Цього разу не стали і в’язнів звільняти, навіть не цікавилися, чи є вони у в’язниці, вирішивши: хто правий, а хто винний нехай повстанці розбираються, до призначення влади Директорії вони мають на те право.

Може, й дотемна сперечалися б, так багато лишилося питань без відповідей, якби не мороз. А він, набравши сили, хутко розігнав усіх по домівках, тож поверталися додому і Карпо з Петром. Їхали вони саньми, які старій кобилі легше було тягти, ніж важкого воза; і зовсім не треба було її підганяти, мороз сам змушував швидше перебирати ногами, аби зігрітися. Петро дорогою скаржився на поганий торг, бо з того часу, як у місті поменшало німців та місцевих багатіїв, у його крамницю мало хто заходив. Якщо й забіжить, то з іншою метою – або погрітися, або переглянути ціни. Дехто виходив, ковтаючи слину, а дехто зачиняв двері зі злим поглядом. «Тепер ти, Петре, буржуй, скоро і в тебе все заберемо», – читав він у їхніх очах. Тільки не збирався відмовлятися, бо саме свіжа копійка давала йому такі сили, що і в негоду не прив’яжеш його вдома.

Карпо майже цілу дорогу сидів мовчки. Кивне раз-другий, аби показати, що він усе чує, і знову про своє думає. Навіть коли Петро і так і сяк починав, дід не мав охоти підтримувати розмову.

– Я теж про Болбочана дещо чув, – зізнався їхній «буржуй». – Ще раніше проїжджі вояки з Донбасу розказували, як той тримає порядок у своєму війську. Навіть місцеве населення виховував, – щось пригадавши, аж засміявся. – Запам’ятався гарний приклад: подивитися на муштру військової сотні, вечірню перевірку і молитву спершу сходилося багато людей. Дехто з солдатів насміхався, дехто співчував, бувало, й пальцем показували, коли вони починали співати гімн «Ще не вмерла Україна…». Знали, що й вони цієї миті повинні скидати шапки, але завжди серед них був той, який не погоджувався з такими порядками, тому щоразу комусь та й перепадало на горіхи – били по шапці так, що аж падав на землю. Зате наступного разу, тільки-но сотня починала співати, усі спинялися і швидко знімали головні убори. Отакої! – Петро знову совався на возі.

– То не ти спирт возив їм продавати? – неначе прокинувся дід. – А потім ще й по шапці отримав.

– Звідки ви таке взяли? – бідовому Петру аж не по собі стало. – Я взагалі давно нікуди не їздив.

– Чомусь пригадалося, як ти місяць тому жалівся на голову, – Карпо ледь стримався, аби не засміятися.

– І чого це вам не сидиться вдома? – покрутивши в повітрі лозиною, він з усієї сили так хльоснув кобилу, що бідолаха мало з голобель не вискочила. – Болбочан будь-кого змусив би підкорятися законним правилам! – не сказав, а неначе процідив крізь зуби.

Так дід і зрозумів, що на Донбас зі спиртом Петро більше не їздить. Сам ховався в старого потертого кожуха, у якому було тепло й затишно, навіть не хотів розмовляти, тим паче розказувати про новий напад червоної орди. Був певен: Петро про те нічогісінько не знає, бо коли він кахикав з-під своєї шапки, той розливав охочим спирт та горілку, за якою, замерзнувши, чоловіки бігали в його крамницю один поперед одного. «Усе ж який не є, а не ворог, – дійшовши такого висновку, дід передумав його лаяти. – Нехай спить спокійно, бо якщо знову прийде сюди більшовицьке військо, дістанеться і йому. Дістанеться…» Інколи й сам не міг зрозуміти: чи вітер насвистів таке на вухо, чи просто з неба в його голову хтось кинув таку думку, та коли справдиться, тоді знову пригадував. Збирався й зараз перехреститися, аби все пішло за вітром, тільки не хотілося витягувати руку з теплої кишені кожуха.