Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Відомі були і плани місцевого панства, яке знову думало: кого покликати на допомогу та до кого приєднатися. Здогадувався й про інше – колишнє безтурботне життя тепер здається їм справжнім раєм, навіть шкодують, що з самого початку не погодились на невеликі поступки для бідних. Зараз би з радістю повернули назад колесо того величезного маховика, який самі й запустили, проте було пізно…

Знав Григорій, що діється в Ізюмі, але захоплювати його поки що не збирався. Мав точну інформацію про Семикіна і Сумцова, які з царських офіцерів російської національності – синків міської буржуазії, чиновників, дворян і поміщиків почали формувати білогвардійський офіцерський загін. Та як не старалися, а не щастило – тільки зберуть його докупи, як він під впливом більшовицької агітації знову розвалиться. Через те з острахом думали про повстанців, бо чинити опір їм не було змоги. Більше не доводилося розраховувати й на німців, які в цей час масово покидали місто, направляючись залізницею у бік Ростова. Лише незначна частина кайзерівців у захопленому реальному училищі майже за безцінь розпродувала залишки зброї, боєприпасів та іншого військового майна, аби заробити хоч якусь копійку на дорогу додому.

Не проґавили вигідного торгу й місцеві, тільки, здається, таке швидке озброєння цього люду нікого не турбувало, лише генерал Бенуа видав суворий наказ, у якому погрожував розстрілом кожному, в кого знайдуть хоч щось. Може б, і спинилися, якби це було раніше, а в цей час уже ніхто не збирався виконувати його накази, адже всім було зрозуміло: цій владі залишилось існувати лічені дні.

– Ви чули, що наш Семикін і Сумцов утекли? – наступного ранку така новина облетіла ярмарок, а потім і все місто. – Завантажилися в п’ять бричок, узяли дружин та дітей і подалися на Донбас. Удосвіта, коли ще тільки-но почало сіріти.

– Та ні, самі були, усіх інших уже давно відправили, – хтось знав більше. – Удвох сиділи в одній бричці, й було в них лише по одній валізі, мабуть, лише з необхідним або з грошима. Кажуть: планували до Ростова, а звідти до моря, тільки не вдалося, не доїхали й до Слов’янська. Там і погуляв по них батіг – щоправда Семикін якось вислизнув, а Сумцова розлючені мешканці вбили посеред поля, неначе скаженого собаку.

– Треба було й того не відпускати, він за ніч до російського кордону й пішки дістанеться, – хтось жалів, що дали можливість накивати п’ятами.

– Про що мова, з нього й підштаники зняли, а з голим задом далеко втекти не зміг. Шукають його й зараз, може, й знайдуть.

– То вже поминай як звали. Тільки чого вони досиділися до останнього? Уже й поміщики, і колишні царські чиновники, і великі підприємці дременули світ за очі. Виходить, не вірили, що може бути такий кінець.

– І чого ви за них так багато говорите? Собаці собача смерть, – хтось намагався поставити крапку.

Нікого не покидало передчуття, що вони на порозі якогось нового витка боротьби, тому й намагалися встигнути за новинами. Найголовнішими були новини про своїх повстанців, які відбили вже дві третини повіту, пустили під укіс один ешелон з німцями, а головне – на них тепер покладає надії все селянство повіту.

Про всі інші новини писали газети, які, після закінчення періоду Гетьманату, знову поспішали до своїх читачів. Різали вуха гострі заголовки, особливо коли їх вигукували бідно одягнені хлопчаки. Один із таких знову з’явився на великій площі в центрі Ізюма. Він і колись торгував тут свіжою пресою, розклав її й тепер на тому самому місці. Помітно підріс, уже й голос був не дитячий. Не змінилося лише бажання вторгувати, бо й зараз заробляв на одежину та чоботи. Тож іще голосніше повідомляв про основні важливі події, на які був багатим цей час.

– Читайте про зречення від влади Павла Скоропадського! Це українські есери-боротьбисти допомогли Винниченку повалити владу гетьмана! – розмахував газетами над головою.

Почувши таке, люди жахалися від кожного вигуку цього зеленкуватого парубка, але за мить і собі ставали в чергу.

– Не хто інший, як Антанта змусила гетьмана видати грамоту про федерацію з Росією! – і цей заголовок шокував, як і попередні.

Так час від часу п’ятнадцятирічний Семен навмисно підкидав щось новеньке, аби зацікавити й тих, які не збиралися тут спинятися. Це був уже не той малий хлопчина – навчений, що і як говорити, він невдовзі зібрав біля себе так багато людей, неначе тут мав відбутися важливий мітинг.