Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Не рвав свою душу Григорій від того, що не вдалося зробити так, як він хотів; не шукав зараз винних, та й часу на те не мав. Головне було зберегти людей. За його планом першими відходили підрозділи рукопашного бою, за ними – частини обслуговування, потім – бійці, озброєні гвинтівками й карабінами, та кінний загін, а останніми йшли гранатометальники, прикриваючи відступ.

Молилася вдома баба Палажка, відчувши напружену мить, а Настя, пригадавши, як спішно збиралася вранці, лаяла себе, що геть забула про обереги. Щоправда, знала й інше: її син у цей час має таку силу духу, що й обереги йому непотрібні. Розкидає ту силу і на своє військо точнісінько так, як Тимофій сіє пшеницю – набирає повну жменю і кидає подалі від себе. Не залишив своєї позиції і Карпо. Не боявся ні очманілої кулі, ні снаряду, вважаючи, що від них не втечеш, якщо саме так має бути.

– Так-так, – знову дивився в бінокль, на хвилину вихопивши його з рук того-таки підлітка. – Варта, кінна варта! – аж закричав від несподіванки. – Тікайте до Капітолівки в Ряснівський ліс. – Захопившись, він навіть забув, що перебуває серед людей. Бачив, як вісім десятків вершників пішли в стрімку атаку. – Ще рано, ближче їх підпускайте! Ближче! – командував сивий запорожець, ні на кого не звертаючи уваги. – Пора!

І щойно махнув рукою, як почулися густі рушничні залпи піших повстанців, від яких стали падати і коні, й люди. Радів Карпо, побачивши, як недавні браві вершники, залишивши на полі вбитих коней, повертаються пішим ходом. Слідкував і за кавалеристами, які почали розвертатися назад, швидко забираючи поранених та убитих. Полегшено зітхнув, лише коли савоновська кіннота несподівано вдарила з флангу.

– Бий їх! Бий за тих, що полягли на лузі! – кричав на повне горло. – Хай знають, як гроші заробляти! – здогадувався, що влада пообіцяла заплатити не лише німецьким офіцерам, а й російським чималу суму.

Дав волю сльозам аж наступного дня, коли на тому-таки лузі всіх загиблих повстанців опускали в братську могилу. Вперше бачив, що Григорій, закінчивши зворушливу промову, теж тер рукою біля очей. «Слава повстанцям! Слава нашим героям!» – вигукнув захриплим голосом наостанок. І покотилися ті слова у різні боки, бо тут знову зібралося багато людей. Попри все, сьогодні вони були ще сміливішими, і якби їхній отаман дав команду збиратися знову, їх би прийшло ще більше.

Проскочила така думка і в отамановій голові: саме пора було б захопити місто, поки військо противника, стомившись, розійшлося, а то й горілку десь п’є, бо останнім часом німецькі офіцери вже не поступалися в пиятиці російським. Можливо, так і сталося б, якби не відкололися помічники – трощиловці знову подалися в ліс, а Поштала далі стояв на позиції нейтралітету. Та навіть після втрат Григорій ризикнув би, якби зброї та набоїв було доста.

Не всидівши вдома, крутилася біля отамана і молоденька Ксанка, аби хоч рукавом свого пальтечка доторкнутися до нього. Чи бачив він її, залишалось загадкою для Карпа, здається, зовсім не звертав уваги, бо гарних дівчат завжди біля нього вистачало, навіть красуню-дворянку, яка працювала в конторі графа Рибоп’єра, його вицвілі очі серед них помітили. Раніше Карпо і думки не припускав, що Григорій може у когось закохатися, а тепер по-іншому на все дивився. «Може, й непотрібно берегти свою енергію для боротьби. Може, думки про якусь особливу місію – це вигадки», – не інакше, як якийсь хробак намагався гризти його душу. «А що б ти робив, Карпе, якби перед тобою з’явилася така Ксанка? – хтось уже й про таке. – Мабуть, знову проміняв би шаблю на кохання?» – наполягав на відповіді. «Хтозна, – хитав він головою, не збираючись рвати в своїй душі всі застарілі рубці, аби знайти там правду; але й Григорію в такі хвилини не дав би ніякої поради, крім однієї: чини так, як серце підказує».

Знали цареборисівці, що їхня влада з помстою не забариться, тому й відступали з рідної слободи без бою, аби супротивник з гармат та кулеметів не розстріляв мирних мешканців. Стояла холодна й вогка осінь, однак у навколишні ліси пішла й частина місцевого населення.

– Господи, і де ночують наші діти?! – побивалися матері. – На холодній сирій землі, – їм нескладно було й самим здогадатися, адже землянок не так багато. – А що робити? Раз почали, треба продовжувати, бо нікому не дадуть пожити, – як не важко було, але вони прийняли таке рішення. – Якби ж не така погода…

А вона наступного ранку геть зіпсувалась – сильний північний вітер навіть сніг приніс на їхню землю. Однак і за такої погоди від наміченого плану влада не відмовилась. Ще не встигли селяни й суп зварити, як у слободі з’явилася німецька розвідка, а за нею – озброєні солдати, офіцери і поліція.