Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Тішило його й те, що й дівчата не побоялися, навіть знову помітив ту, яка в найкращій вишиванці німців зустрічала. Тоді й він відчув своє серце, а то вже думав, що замість нього каменюка в грудях лежить. Сьогодні це тендітне створіння було в тепленькому пальтечку, але з-під нього і плахта, і вишита сорочка виглядали. І так хотілося Карпові начистити їй чобітки, які припали пилюкою, що ледве себе стримав. Зиркав і далі на неї, але вона, звісно, на нього не дивилася. Інколи була усміхнена, іншим разом сумувала та додому збиралася, та щойно Грицька побачить, аж танцює на місці. А що молоденька, а що гарненька, вона йому здалася схожою на берізку, яка росла неподалік його старої берези. «То як же її звати?» – не стримався, аби не спитати в баби Палажки, яка і в Ізюмі всіх знала. «Ксанка», – випалила не задумуючись. А він тільки повторив про себе те ім’я, як притьма подався в минуле. Відшукав і ту, з якою в думках ніколи не розлучався. Пригадав і очі, від погляду яких і зараз мурашки по тілу бігали. Та так йому солодко стало, що й пошерхлі губи облизав.

Після того серед великих гуртів, які тут створювалися щодня, шукав тендітну Ксанку, навіть третього дня, який для всіх був найважчим. Лише побачивши її, Карпо знову захотів тут сидіти. А вже четвертого – покидати свою колоду й не збирався, будь-що мав підтримати Григорія. Вважав: коли треба, він підійде, а коли ні, то й так знатиме, що Карпо на своєму місці. Не міг пояснити, але був упевнений, що він Григорію потрібний.

Часто зав’язувалися біля нього розмови про те, що зараз в Києві відбувається, що в Харкові, що на Донбасі. Дехто шкодував за згаяним часом, а серед тих, хто заперечував, був ще один старий вояка, який таке сказав: «Віддати наказ – стріляти по своїх, не кожен зможе, тому й наш отаман вагається. Набагато легше стріляти в чужих на війні, бо ні ти, ні тебе ніхто не знає, до того ж наказ начальники віддають, а тут усе треба взяти на себе. Тільки все забудеться з роками, а тавро вбивці залишиться на ціле життя». Почувши, Карпо аж стрепенувся, тепер він остаточно зрозумів, чому Григорій не зміг усе вирішити по-своєму.

Коли повстанці ще дотримувалися встановлених порядків, серед іншого люду було багато таких, які самі вже збиралися штурмувати царські склади зі зброєю. Вони б так і зробили, якби їм дозволили поперед себе штовхати більшовиків, за те, що всіх зробили заручниками ситуації. Лаяли й відомого тут Пошталу, який оголосив про свій нейтралітет.

Саме в таких перепалках Карпо й довідався, що влада готується до збройного удару. Дійшли до нього й чутки про гетьманський полк, який знову намагаються зібрати, та про самооборону міста, яку вже почали організовувати, залучивши заможне цивільне населення. А від того, що самі дали владі зібратися з силами, аби вона їх розбила, аж серце на шматки рвалося. І так йому хотілося побачити Григорія, хоч біжи його шукати. Та щойно про нього подумав, як той сам з’явився. Тре йому Карпо чоботи та поспішає про все доповісти, а він лише усміхається, бо ніколи ні про що його не просив. Та й піде, було, мовчки – а сьогодні, почувши, що влада контактує з німецькими офіцерами й розпочала посилену роботу серед їхніх солдатів, аби й ті виступили проти повстанців, Гриць довго на нього дивився.

– Звідки ви це знаєте? – спитав по хвилі.

– Звідки та звідки, – зрадів старий запорожець. Він уже зрозумів, що агентурна розвідка такого ще Григорієві не доповідала. – Сьогодні ввечері в Семикіна буде великий бенкет, на який прийдуть не лише Сумцов, Кох та інші наші посадовці, а й німецькі та російські офіцери. Не прощальний і, напевно, не з нагоди якогось свята, а для закріплення важливих домовленостей, – натякав йому на їхню змову.

Поки він далі говорив, Григорій уже прийняв рішення: негайно звільнити район станції Ізюм від дружин, батьків, дітей, родичів та простих зівак, аби не було зайвих жертв. У відповідь люди зашуміли, не бажаючи покидати свої позиції. Та невдовзі притихли навіть геть бідові, бо на допомогу савоновцям до залізничних майстерень наближався Трощило зі своїм загоном. Одні вважали їх справжніми партизанами, інші – й цих розбійниками, але сьогодні й таким були раді.

Отаман Савонов тим часом обдумував, звідки вдарити та як штурмувати, чи засісти в глуху оборону і спричинити ворогові суттєві втрати, чи перейти в контратаку, як раптово з боку станції Лиман прибув паротяг з двома причепленими платформами. Тільки-но побачивши його, повстанці з криками «Ура!» побігли назустріч тому примітивному бронепотягу збройних сил Директорії, на кожній платформі якого стояли по дві легкі полкові гармати й по чотири станкові кулемети. Ніхто не сумнівався, що це – допомога від української влади. А дізнавшись, що бронепотяг з розвідувальною метою має проскочити до Харкова й повернутися назад, і руки опустили. Й усе-таки до приходу Савонова перекрили йому шлях.