Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

А він і сам не любив, коли зволікають з відповіддю, тому отець Віктор одразу отримав категоричну відмову. «Повстанці йдуть на Ізюм не на богослужіння, не з чолобитною до німців і буржуазії, а вирушають на смертельний бій за свою народну справу», – голосно відчеканив.

– Правильно! Правильно! – кричали сотні зворушених цареборисівців.

Відчувши силу отаманового слова, вони пройнялися ще більшою довірою до нього. Тепер їм хотілося, щоб він далі говорив про перемогу, а потім про мирне життя, бо натерпівшись від своїх, вони стомилися й від окупантів. І стільки було вогню в їхніх очах, стільки запалу й надії, що й Григорію моторошно стало. Тільки не хотілося йому давати зарані якісь обіцянки, тож коли знову закалатали дзвони, закликаючи до виступу в бойовий похід, він аж зрадів.

Ніхто тут не плакав, не кричав, навіть жінки, які відправляли не лише чоловіків, а й п’ятнадцятирічних синів, трималися по бойовому. Впевнено почувалися й самі вояки, вони довіряли своєму отаману, який зробив із них справжній військовий полк, а їхній дисципліні й організованості позаздрив би навіть досвідчений полководець.

Нарешті скочив на коня і Гриць, а подавши команду – «Вперед!», зрушив із місця. Поряд з ним високо піднявся жовто-блакитний прапор, і, здавалося, що не від вітру, адже була тиха погода, а від людської енергії, яка здіймалась аж до неба, він розвівався, аби всім було зрозуміло, що вони не якась там купка бандитів, а справжні захисники України. Заворушилася довга колона, мов вуж, поповзла на край села, потім далі по полю, стаючи все довшою. Коли її голова наближалася до залізничної станції, хвіст тільки-но витягувався з села Капітолівки, що за три кілометри звідти. А на підходах до Ізюма її чисельність зросла до півтори тисячі чоловік, бо в кожному селі були охочі приєднатися до повстанців.

Григорій їхав попереду і вже востаннє переглядав свій план: захопити залізничну станцію Ізюм, об’єднатися з робітниками залізничних майстерень і разом піти в наступ на центр міста, де в цей час робітники мають підняти повстання. А потім зробити головне – захопити військові склади зі зброєю, боєприпасами та майном, роззброїти й заарештувати гетьманську варту, а німецькі частини змусити скласти зброю, взамін на допомогу в поверненні додому. Молодий отаман був упевнений, що все вийде, тільки треба швидко зробити, навіть раптово, аби не сталося чогось непередбачуваного.

Його повстанці були готові до збройної сутички з гетьманцями та німцями ще на підході до міста, але, на диво, вступили на залізничну станцію без жодних перешкод. Гетьманський загін, який охороняв залізницю, не мав іншої ради, як скласти зброю просто на пероні. Однак не всі вояки бажали йти додому, частина тут-таки приєдналася до савоновців. Це була перша перемога, і радісне «Ура!» покотилося колоною аж до Капітолівки.

– А ось і купка більшовиків з’явилася! – показував на них дядько Іван. – Це ті, за якими йде велика народна сила, – із цього люди голосно сміялися.

Гриць чекав на них одразу, як зайшов у місто, а вони, виходить, такі ж брехуни, як і російські. Наобіцяли і повстання робітників підняти, і місток через Дінець захопити, і ще багато чого, тільки й не починали.

– Мабуть, у них інше завдання: лякати, що повітовий староста всіх розстріляє, – здогадався Данило. – І навіщо Григорій з ними зв’язався? Нічим не допоможуть, а бойовий дух повстанців розкладатимуть. Навести порядок шаблею чи пістолем нашому отаману нескладно, але ж він не стане розпочинати війну ще й з ними, поки є спільний ворог.

– Заспокойтесь! Кажуть, що Поштала з працівниками залізничних майстерень приєднується до савоновців, – повідомляв дядько Іван. – Тоді й мені час іти ремонтувати зброю. Це ж не абихто, а хорунжий Вільного козацтва! Тепер і нашому отаману полегшає, він терпіти не може, коли хтось не виконує своїх обіцянок.

– Рано хвалиш Пошталу, – не змовчав Данило. – Він проти швидкого захоплення міста, теж боїться, що проллється багато безневинної крові.

– Оце так справи! – дядько Іван аж очі на нього витріщив. – Ми думали, що вони в один бік воза тягтимуть, а замість того маємо лебедя, щуку й рака. Виходить, нерви у нашого Гриця ще довго будуть такими, як струни на кобзі, бо й людям треба лад дати. А вони все прибувають до наших майстерень. Навезли борошна, картоплі, сала, навіть живих свиней, бо всіх доведеться годувати. А їх уже близько двох тисяч.

– Не турбуйся. Гриць і там наведе порядок.