Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Минулої осені теж бачила видіння – високо в небі нізвідки з’явився срібний дирижабль, який так яскраво освітлював землю, що й голки можна було збирати, а коли став опускатися просто на її хату, то й усередині все похололо. Пізніше в газетах пояснювали: щось прилетіло з фронту з розвідувальною метою, тільки вона в таке не повірила, бо дуже швидко він рухався. Хоча й була не з боязливих, але той об’єкт навіть тепер в очах стоїть, так багато страху він залишив після себе. «І до чого воно?» – ніяк не могла розгадати. Одного разу неначе хтось сторонній все їй звів докупи: коли після перших видінь велика війна почалася, то затемнення сонця припало на час наступу на фронті, тільки-но наші воїни перейшли німецький кордон. А після того дирижабля лише більшовицька революція в Петрограді сталася, яку вона не вважала загрозливою подією. «Ні, то не про це, Петроград далеко від нашої слободи. Хіба що про Сіверса, яким і зараз дітей лякають, чи про військо „російських визволителів“, які за півтора місяця всіх переколошматили, а то й про гетьманську варту, через яку і гетьмана незлюбили, – пригадувала події, які сталися протягом останнього року. – Ні, це ще страшніше… Мабуть, голод…» – та так їй страшно стало, що й не передати.

Поряд із нею на печі сопіла Оксана, на скрині хропів Аким, а на лавці під вікном махав руками та покрикував Прокіп, ще не відійшовши після обвалу в шахті. Лише від Григорія, який лежав на ліжку, не чутно було жодного звуку. Їй навіть хотілося встати та помацати його руки, чи не холодні, бува, але так і не насмілилась.

Час від часу засвічувався каганець у хаті Тимофія, який усе думав про наступний день і про те, як він упорається зі своїм завданням – нагодувати всіх коней і стерегти, аби жоден нікуди не дівся. До ранку блимала лампадка в баби Палажки, яка кликала покровителя воїнів – архангела Михаїла, аби він став поряд із Грицем і так управив, щоб і діло зробилося, і кров не пролилася. Не прийшов сон і до старого козака Карпа, який за ніч і на останній російсько-турецькій війні побував, і на Кавказі, де своєю шаблею змушував гордих кавказьких орлів російського царя шанувати. Кров’ю замазав свою зброю і в Середній Азії, аби Росія там не тільки вільно торгувала, а й почувалась як у себе вдома. Як би там не було, а Карпо багатьох своїх товаришів закопав у чужу землю. Повернувся й сам звідти з однією ногою, за якою тепер зовсім не шкодує, вважаючи, що Бог лишив калікою, аби він спинився. Іншим разом до іншого висновку дійде: забрав ногу, а додав розуму, бо з того часу він став іншою людиною і розпочав зовсім інше життя. Тепер на своє минуле ніби з гори споглядає. «Навіщо пролив так багато крові? І чи можна пишатися тим, що ти переміг на війні?» – з роками все частіше мучили його такі питання. От боротися за свою землю вважав святим ділом. Саме боротися, а не наживатися на тому. Забирати в панів і роздавати селянам, як це робить Гриць, на таке здатні одиниці, тому й пишався ним. Вважав, що той уже давно обійшов його в усьому.

Було таке враження, що не тільки в їхній слободі, а й у навколишніх селах тієї ночі ніхто не спав, бо раненько звідусіль до волосного правління потяглися нескінченні потоки людей. Одні йшли на битву за свою землю, другі поспішали лише пересвідчитися, що ненависна влада справді повалена, а більшість – по харчі. Не розраховували на великі мішки із зерном чи борошном, та невеликі торбини кожен прихопив, адже чутка про доброго Савонова вже розлетілася в усі кінці. І чи від того, що настраждалися, чи так добре хтось розказував, вони плакали від радощів, маючи надію, що тепер самі господарюватимуть на цій землі.

Перед наступом Григорій ще раз оглянув своє військо. Підрозділи, які мали гвинтівки й карабіни, складали ударну силу загону. Партизани, озброєні гранатами, були чимось схожим на артилерію ближнього бою. А люди з пістолетами, револьверами, обрізами та мисливськими рушницями входили в підрозділи обслуговування – розвідка, дозори, спостереження, оповіщення, зв’язок та інше. Озброєні ж холодною зброєю становили групи рукопашного бою. Вони мали вступити в бій останніми, коли ударні підрозділи здолають оборону ворога і зійдуться з ним у прямому протистоянні. Такий загін не зміг би вести затяжний наступальний або оборонний бій, тому й розраховував Савонов на раптову операцію. А якщо пощастить захопити великі склади зі зброєю і видати її повстанцям, тоді й про інше можна подумати.

І все ж час настав. Десятого листопада о п’ятій ранку, повідомляючи про початок збору, із дзвіниць двох церков Цареборисова гучно закалатали дзвони. І за дві години у центрі підрозділи загону вже шикувалися в похідну колону. Провести своїх відчайдухів прийшли майже всі – чоловіки, жінки, діди, підлітки, і навіть діти. З невеликою групою вірян з’явився і отець Віктор, саме той, який недавно шпигував на користь німців, а тепер мав бажання і собі приєднатися, очолити похід на Ізюм, перетворивши його на хресний хід із хрестами та хоругвами. Не всім таке було до вподоби, тому і зчинилися суперечки – одні були за, другі проти, а треті вже й попа Гапона пригадали, його багатотисячну демонстрацію у Санкт-Петербурзі – «криваву неділю» 1905 року й сотні вбитих і тисячі поранених. Та що б не казали, усі поглядали на Григорія, адже від учорашнього дня він тут отаман, і тепер як скаже, так воно й буде.