Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Усе те вже давно відійшло в минуле, а сьогоднішнє просто кипіло всередині. Не давали спокою і дивні думки: його врятували німці, проти яких він воював, тим паче, від своїх урятували. «Так-так, – неначе дід Карпо десь тут об’явився. – Це тобі, хлопче, для того, аби думати, як слід, навчився, – не забарився зі своїм влучним висновком. – Життя неспроста твоїй голові одне за другим завдання підкидає – вчить своїй мудрості», – кахикав, сказавши найголовніше. Тільки Григорій був ще молодий, щоб ту мудрість до кінця осягнути, тому й старого запорожця не завжди слухав, особливо зараз, коли підходив до того місця, де його бив пан Гришин. Спинився, оглянув усе довкола, намагаючись запам’ятати. «Не я й буду, якщо тебе сюди не привезу і батогом так відшмагаю, що й сісти не зможеш», – йому хотілося навіть поклястися, бо на думці вже з’явився план, як поквитатися. Але й без того був упевнений, що пан Гришин, дізнавшись про його звільнення, від страху вже дременув.

Саме так і було б, якби не повітовий комендант, який не любив, коли за його спиною хтось намагався зводити власні рахунки або чинити самосуд, тому й наказав привезти до нього того сміливого пана. Ще не знаючи причини, був на боці Григорія, бо не пригадував такого завдання, якого б Савонов не виконав, тому й слухати не хотів ні про яку відставку.

Стоїть Тимофій у церкві, адже Покрови діждалися. То Богу молиться, то про своє думає – бо як не намагається молитву слухати, а думки все одно на інше перескочать. Мабуть, від того, що довго стояти на одному місці не звик, йому завжди ніколи – на будівництві доріг він незамінна людина, і вдома без нього все спиниться. На роботі без підказки старшого все давно знає, а вдома тим паче – змалку-бо вчився хазяйнувати. Зараз навіть теща хвалиться, що кращого господаря, ніж її зять, спробуй знайти. З одним оком, а все бачить, навіть працює швидше від інших; а що жилавий, то як віл – накидає тачку глини чи навіть каміння і пре перед собою. Інший робітник і половини того не зробить, а Тимофій і чортові голову скрутив би, якби це комусь треба було. Притому не вихваляється, нікому нічого не доводить – йому аби робота була та гроші за неї платили. Доброї про нього думки й начальник, із яким він жодного разу не посварився. «Навіщо мені коні, коли є Тимофій. Ні годувати, ні поїти його не треба, зовсім ніякої мороки», – так він жартома хвалив його інколи, та все ж до міри, аби не образити.

У Тимофія і Меланя така – аби скрізь був лад та було з чого їсти зварити. Так і живуть вони душа в душу. Одне тільки: два роки, як повінчалися, а діток не мають. У друзів уже по двоє, а в них хоч би одненьке народилося. Меланя інколи аж плаче, так їй донечку хочеться, а він нишком про синочка мріє. Уже й молоточків йому настругав, і коника не одного зробив – а нема. Тож довелося пороздавати, нехай хоч чужі ними користуються, а своєму він іще зробить.

Тепер інше надумав: це теща не хоче, щоб у її тісній хаті ще й малі діти спокою не давали, тому твердо вирішив якомога швидше зробити свою. Усе б нічого, але час поганий на його молоді літа припав – тільки щось виростить, аби продати та копійку на хату відкласти, а власті тут як тут. Як не одні, то другі у двір лізуть – нічого не дали й нічим не допомогли, а віддай їм, і квит. Правда, ніхто й не питає: прийшли та й забрали, бо їм треба; одним – щоб на Московію повезти, другим – на Німеччину відправити, а це вже й від тутешнього пана з’явилися, клапоть землі якого і йому дістався. Тож і вони силою забрали останнє зерно та гусей десятків зо два. Добре, що двох корів та коня вдома не було, а то й тих би позбувся. І що ти їм зробиш? Виходить, мовчки повинен півсвіту годувати, бо скажеш слово проти, так і поб’ють. Однак сусіда недавно німці зовсім за інше побили. Ні хліва в нього, ні господарства, ще й хата немазана, а таких ледарів вони ще дужче не люблять. Кажуть, що й інших батогом шмагатимуть, аби хоч від страху щось робили.

Інколи Тимофій заздрив своєму братові Грицьку, який і при посаді, і з пайком хорошим, але та заздрість була не злою. «Що поробиш, коли він із іншого тіста, як мати каже», – з тим і сам погоджувався. Іншим разом шкода його ставало, бо як не в одну, то в іншу ополонку свою голову всуне. Тепер замість того, щоб перечекати, партизанський загін збирає – і, на диво, уже багато люду в його таємній організації. Не проти й Тимофій, щоб у панів землю забрати, якби тільки мирно. Крики та стрілянина – це не для нього.

Вважав, що саме за це сердиться на нього Григорій. Звісно, не може зрозуміти такого брата, коли в нього зовсім інша закваска. «Уже коли Григорій вирішив край тому безчинству покласти, то сили в нього вистачить. А я, якби й хотів, то таким, як він, не стану, – щиро зізнався сам собі. – Він ще в дитинстві бив мене; на дві голови нижчий, а по пиці дасть, якщо захоче», – пригадував різні моменти. А як з фронту повернувся, Тимофій сам просив його вдарити, аби відчути, чого ж він на війні навчився. «Бог з тобою, – Григорій аж налякався. – Навіщо бити, коли точно знаю, що не встанеш», – ще й після того сердито поглядав, не розуміючи: як таке прийшло йому в голову. Не по собі стало і Тимофію, бо він знав – брат ніколи неправди не говорить.