Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

«Чи все-таки сказати матері?! – знову він про той партизанський загін, який що далі, то все більший жах на багатіїв наводив. – Вона ж повинна знати, чим її син займається», – зважував укотре. Збирався й раніше, але кожного разу відкладав, поки савоновці, як ті люди стали себе називати, не почали попереджати поміщиків, аби ті не знущалися з бідних. Ставили умови: забрану з допомогою німців землю віддати назад. А коли на їхні вимоги не реагували, відбирали силою, а худобу й хліб одразу повертали селянам. Так після другого попередження убили управителя графа Рибоп’єра, а згодом народний гнів розгорівся ще дужче. І покотилися розправи селами – то тут, то там просто на сходці села люди розстрілювали місцевих урядників і старост. Роззброювали та розправлялися і з таємними німецькими агентами.

До матері він усе-таки пішов, почувши ось про що.

– Збираються привселюдно нашого священика Віктора розстріляти, – просто ошелешив її з порога. – То правда, що він шпигує та доносить німцям, але позбавляти його життя не можна: не проклять та епітимії він боявся, а того, що люди в те не повірять, і буде великий спротив.

– Ні, ні, – вона одразу заплакала. – Якщо є на ньому такий гріх, нехай із ним Бог розбирається.

Тільки не стали повстанці чекати Божої помочі, однієї ночі відправили до нього кількох дебелих чоловіків, причепивши їм бороди з прядива. Думали, що довго доведеться панотця врозумляти, – а ті вийшли за хвилину-другу, бо всі, хто був у хаті, з переляку попадали на коліна, хрестилися й божилися більше ніколи не чинити зла селянам. Люди після того часто перешіптувалися, бо отця Віктора годі було впізнати: навіть церковну пожертву став роздавати бідним. І тільки Тимофій усе міркував: чи одразу Григорій погодився, чи мати довго його вмовляла? Він навіть не сумнівався, що переважною більшістю операцій брат керував особисто. Уявляв, скільки небезпек на нього чатувало, але на те він і Грицько Савон, щоб зробити те, що іншому не під силу. Раніше, було, почує щось Тимофій – і аж страх на нього нападе, а тепер гордість за брата груди розпирала. Нехай навіть і в нерівних сутичках із окупантами, усе ж удалося вже багато в кого забрати землю.

Було чому дивуватися й селянам: дехто з панів дременув у Росію, багато втекло за кордон, а тих, які тут залишилися, зовсім не стало чути. Змінилися й німці: знову стали чемними й галантними, нічого не вимагали, а коли й купували щось на базарі чи в крамниці, то за свої гроші. У вільний час збиралися невеликими гуртами і все про щось говорили. А говорити і їм було про що, бо чутки про партизанські повстання, про те, що люди зі зброєю в руках проганяють їх зі своєї землі, уже не ходили від одного до другого, а просто літали.

Григорій вичікував, а тільки-но почувши, що під Києвом збираються військові проти нинішнього режиму, одразу віддав наказ готуватися до повстання. «Грицю, а може, не треба поспішати, – не раз говорила мати. – Спершу подивишся, що в Києві робитиметься, а вже потім за своїх візьмешся. Тільки гляди, аби не зробили тебе винним», – просила і застерігала замість благословення. «Ні. Вже коли задумали, треба швидко діяти, бо якщо піде затяжна боротьба, перемоги не бачити, як своїх вух», – це він ще на війні зрозумів.

Та й не було куди відкладати, намічений час уже наближався. Аби зрушити з місця своє військо, йому необхідно було побути наодинці, тож, відійшовши вбік, вдивлявся в темне осіннє небо і прислухався, неначе звідти хтось мав подати команду або спинити. Чи й справді так було, чи просто хотілось зібратися з думками, але того вечора, сьомого листопада, усе й почалося. І вже невдовзі сто двадцять озброєних бійців наближалися до Цареборисова, й за годину-другу вони захопили волосне правління, усі його папери та єдиний на всю округу телефон. І покотилася слободою могутня хвиля арештів. Все інше теж відбувалося швидко – у центр села, де тепер був штаб повстанців, звозили вилучену зброю, боєприпаси, коней, вози, збрую та все інше, і вже після опівночі Цареборисів нагадував бойовий табір, бо й охорона стояла на всіх підступах, і кінні роз’їзди вже мчали в бік Ізюма.

Дивною була ця остання ніч і для Насті: не заснувши й на хвилину, вона лежала тихо, тільки б нікому не заважати. Вставала лише декілька разів, аби через маленьке вікно подивитися на небо, а не побачивши там навіть зірок, полегшено зітхала. Пригадувала, як за рік до війни бачила там палаюче вогнище, а місяцем пізніше – стільки падаючих зірок, що й порахувати їх не встигала. Її й зараз не переконати, що то був звичайний зорепад, адже зірки, неначе оживши, стали пересікати небо в різних напрямках, поки не розкреслили його з краю в край срібними лініями. Рівно за рік сталося повне сонячне затемнення. Бувало й раніше, але тоді, здається, швидше все відбувалося, того ж разу геть чорне сонце у вогняній короні довго стояло посеред неба. Хрестилися тоді люди, дійшовши однієї думки: «Не до добра».