Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

«От тобі й гетьманська влада! – поспішала за ними на вулицю. – Так їй повірили, а вона он що виробляє! А що, помилилися і в німцях – їх як визволителів зустрічали, а вони за місяць на окупантів перетворилися. Голодні прийшли, тепер немов бички вгодовані поставали. І хто б подумав, що повністю старі царські порядки відновляться? – вдивлялася в дорогу, на якій усе тихіше торохтіла підвода. – Якщо хотіли Україну будувати, тоді навіщо у свою поліцію, чи варту, як зараз кажуть, набрали російських офіцерів? – таке кинула вже з порога, повертаючись до хати. – Та й серед управлінців українця вже не знайти – самі чиновники старого режиму. І що хорошого вони можуть зробити, коли наше українське їм завжди було чужим? Вони й раніше до нас, як до бидла, ставились, тепер і повбивали б, якби знали, що безкарно минеться. Але й так життя немає: не відробив панщину – у в’язницю, сказав щось проти влади – теж туди, ще й коменданта заарештували. Навіщо їм бідняк на тій посаді, який має право навіть у панів зброю забирати? – вона лише в тому вбачала причину. – Ич який! Руки він розпускає! – така вона сердита була на того пана Гришина. – Мій син тобі цього не простить», – уже голосно кричала у своїй хаті.

Може, й добре, що не бачила, як той пан став бити Григорія батогом, бо й сама б на нього кинулась, або руки синові звільнила б. «Учиняй, як знаєш. Мабуть, йому невідомо, що ти за рукопашний бій Георгіївські хрести отримував. А таких, як той пан, трьох одразу бив, – уявляла, як він від першого удару на землі корчиться. – Отак по-справедливості буде, – навіть жалю до нього не мала, – а то показує, який він сильний, коли вже наручники вдів». Тільки не вірилося їй, що Гриць не вирвався б, якби захотів. Схилялася до думки, що він свідомо кориться, але знала й інше: так само швидко він може й передумати. І не вона його тому навчила, він такий народився.

Що ж їй робити? Чи вдома сина чекати, чи слідом бігти – усе гадала, кидаючись із кутка в куток. Душа захлиналася від образи – візьмуть та вб’ють, навіть якийсь постріл вчувся, то й не знала, у який їй бік кинутися. То вдивлялася в очі святому Миколаю, то шукала карти на столі під скатертиною. І поки розум стримував, руки вже тасували колоду, і так, і сяк її розкидали, шукаючи чирвового валета. За мить очі уважно вдивлялися в королів, поки вона зрозуміла: загроза справді була, але все швидко минулося. І аж після того полегшено зітхнула й сховала їх, аби донька не знайшла, бо, знай, на свого коханого москаля ворожить. Ховала карти і від Гриця, який ніяких гадань не визнавав, а баба Палажка навіть лаяла, вважаючи, що то великий гріх. Хоч і не відповіла їй, але з тим і зараз не згодна. Не допомогти людині, одурити, обсудити – за це Бог карає, усе інше земне і нікому шкоди не чинить. Такою була Настя. Трохи зігнуло її життя, та все ж іще мала достатньо сил, аби добряче наштовхати того пана Гришина, а то й носа розквасити. А коли бралася до роботи, то й зараз в її руках усе горіло.

Арештований Григорій у той час сидів на возі й кипів від злості. Його не били батогом навіть вороги, коли на фронті, майже необстріляний, потрапив у полон. Не кричали і не бризкали слиною, не обзивали собакою, не віддавали й наказу: розстріляти без суду й слідства. Правда, дивного й там вистачало, але й тут його не менше – де й узявся на дорозі нормальний німець, який припинив самосуд, заодно наказав не Гришину, а своїм німцям відвезти його у повітову комендатуру. Там із ним поговорили по-людськи й відпустили на всі чотири сторони.

Йшов він додому ще сердитий та знову згадував далекий, як тепер здавалося, п’ятнадцятий рік і те, як він тікав із полону. Десь треба було сховатися й переночувати, аби знову не натрапити на німецький роз’їзд та не захворіти від такої негоди. А холодний дощ так періщив, що й сухого місця на тілі не лишилося. І якими б невтішними були його думки, хтось підказував – він вибереться з цієї западні. Тож ішов далі, намагаючись подумки гріти своє тіло, як навчав його дід Карпо: і пекуче сонце уявляв, і до червоного розігріту грубку в маленькій бані старого запорожця. Неначе просте діло, а здавалося, що й мокрий одяг на ньому підсихав.

Пробираючись чиїмсь садом, почув жіночий голос, і так він йому нагадав мамин, що й тікати не став. Мов заворожений, пішов до паркану, звідки кликала висока худорлява німкеня. Думав – битиме, а вона в дім завела, дала суху одежину і поїсти, а потім довго розказувала про своїх синів, які теж воюють. Він би нічого й не зрозумів, якби не дістала альбом із фотокартками, на яких усміхалися два русяві й невисокі на зріст парубки. Вона терла очі й далі щось говорила, навіть крізь сон було чути її голос, а він так солодко спав, як у батьківській хаті. І так йому було затишно, що й не хотілося звідти йти. Але ще затемна вона вивела його у двір і показала, в який бік поспішати. З того часу не раз розповідав про свій полон та дивне спасіння, і який не молодий був, а все дякував тій німецькій матері.