Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Може, й хоче гетьман, як краще, але зовсім не так виходить, – Петра більше цікавило те, що тут коїться, а не те, що в Києві обіцяють. – Уже борошно житнє тридцять карбованців коштує, а пшеничне сорок, ціна на яловичину до шістдесяти піднялася, солоне сало сто вісімдесят за кіло коштує, а за вершкове масло двісті вісімдесят просять, – озвучивши такі ціни, він аж за голову взявся. – Не знає правди гетьман, точно не знає. І хто її до нього донесе?!

Ніхто Петрові не говорив, але він був упевнений, що в близькому оточенні гетьмана, як і в царів колись, більше тих людей, які по-своєму так усе перекрутять, що йому й правду від брехні годі буде відрізнити. І про це Григорієві хотів розказати.

– Він у тебе розумний, більше ніж півроку при владі, а в такий час це вже довго. Раз утримався, значить, на своєму місці. Та навіть не це головне, а якої про нього думки люди, – у скупого на похвалу Петра аж очі блищали. – Якби голосувати довелося, його б і зараз обрали, адже більш авторитетного військового тут не знайти, – ніби й не родич він йому, а говорив щиро. – Тож радій, Насте, кажуть: твій син – справедливий!

Від таких слів у неї аж сльози з очей покотилися. Уже й Петро пішов додому, а вона ніяк від них не може оговтатись. «От вам і розбишака! От вам і бандит!» – тільки встигала ловити в голові ті приємні думки.

Що не робив сьогодні Петро, а про своє думав. Він не проти, щоб скрізь були ради, тільки не так багато, як за часів української влади, що й просте рішення ухвалити не могли, а вже як починали радитися, то надовго. Усе-таки саме слово «рада» він нормально сприймав, а коли почує «совєт», у нього неначе біс вселяється; а від словосполучення «диктатура пролетаріату» аж тіло тремтіти починає, бо про ту диктатуру ще й досі не забули. Як каже його мати: не доведи Господи побачити її знову.

Усе частіше пригадується й дідо, який перед смертю сказав йому таке: «Ніколи не вір владі. Ще такої не бачив, щоб вона селянина не одурила». «То невже й ця так зробить?» – мучився від здогадів. Кожній довіряв, крім совєтської, звісно, і до цієї теж дослухається – пропонують вступати в «Союз хліборобів», то й вступив. Правда, не за якісь ідеї, а за обіцяну землю, яку даватимуть найперше тим, хто матиме квиток цього Союзу. Почувши ще й про пільгові умови – під виплату на декілька років, – просто побіг слідом за іншими. А програми та статути – то не для селянина, йому нема коли над тим думати. Тільки ще одне його турбує: очолює ту урядову партію той-таки Сумцов, що й за царя при владі був, і при Центральній Раді утриматися зміг, навіть у більшовицькому «совєті» не був там зайвим. Розкусити такого спритного для Петра – просте діло. «Це він для того, аби своє повернути, бо давно тут живе, а українську мову й досі хохляцькою називає», – при Центральній Раді Петро таке у вічі сказав би, однак тепер і позаочі стримується. Усі й так знають, що радіють новій владі здебільшого російські купці та підприємці, підтримали її й російські поміщики та дворяни, які швидко сюди повернулися. Та не просто відбирають у селян землю, а мстять їм за свої понищені маєтки, за зламаний плин безтурботного життя, прикриваючи своє свавілля іменем Української Держави. А от бідняки проти: у них знову скрута й безгрошів’я, тому чекатимуть «совєтів», адже їх червоні бандити майже не чіпали. Тільки й це не все – бо вирощене на забраній землі німці вивезуть. А що по осені одні й другі робитимуть – невідомо. Петро навіть літру спирту не пожалів би тому, хто розкаже гетьманові про все, що на селі коїться. А коли б хто дізнався, що ж саме у гетьмана на меті – то й півкабана віддав би. Планував і про це серйозно з Григорієм поговорити, бо він теж іншим став – слова зайвого на вітер не кине. А що знає про все, навіть не сумнівався. Давно вважав: в усій окрузі не знайти такої людини, яка б могла позмагатися з його думками на швидкість.

Ще коли всі із захопленням дивилися на німців, вважаючи їх визволителями, у Григорія закрався сумнів. А коли зрозумілими стали наміри цього чужого війська, у його душі визрів великий спротив – він не хоче на своїй землі миритися з їхніми порядками, тим паче бути лакеєм. Почувши зовсім недавно, що німецький генерал не дозволяє нашому гетьманові створювати своє українське військо, погодився з тією думкою, що німці просто знахабніли. Як швидко підтримали вихід України зі складу Російської імперії, погодившись надати військову допомогу самостійній Українській Державі, так само швидко стали на шлях таємної зради – окупації. Носив Григорій камінь за пазухою і на гетьманський уряд, який в умовах нестійкого миру та чужого війська в Україні вдався ще й до репресій. Скрізь, де він знав, в’язниці були переповнені представниками опозиційних партій і просто тих людей, які не сплатили податків, у той час як пани й паненята безкарно чинили безчинства. Люди знову стали похмурими та неговіркими, біда зігнула спини навіть сильних, а бідових змусила опустити руки.