Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– А чого про Григорія питав? Навіщо він тобі так рано? – подумавши хвилину про своє, мостилася на маленький стілець доїти корову. – Справа якась важлива?

Вона вже звикла, що люди йдуть до Гриця зі своїми бідами частіше, ніж до неї з хворобами.

– Звісно, справа, ще й яка, – його й просити не треба, він і їй не проти розказати. – Учора у Протопопівку до сестри їздив, – почав одразу. – Вона збиралася кабанчика зарізати, а я мав ковбасу та м’ясо у своїй крамниці продати. Була б хоч якась копійка, а коли варта забере, й того не буде. Ото й поїхав я раненько, аби до вечора повернутися, – продовжував далі про свою подорож. – Та щойно з кобилою на їхню площу виїхали, коли вартові людей зганяють. Дай, думаю, й собі послухаю, про що йтиметься. Чомусь вирішив, що будуть наступну грамоту гетьмана Скоропадського читати. Було ж таке, коли про повернення приватної власності повідомляли. Правда, тоді запрошували, а це під крики, точнісінько як пастухи череду. Усе ж цікавість узяла гору. Прив’язав кобилу до дерева оддалік, сам між селянами чекаю. А їх усе більше й більше у центр збігається; ще й двадцять хвилин не минуло, як понад тисячу назбиралося. Е, ні, думаю, треба стояти, щось важливе відбуватиметься. Коли бачу: каральний загін заходить з усіх боків – оточує. Заклопотався одразу та нумо казати, що я нетутешній, опинився тут зовсім випадково і до вашого діла не маю жодного стосунку, але мене ніхто й слухати не став. Ба більше: усі штовхали та радили рота закрити, аби не спровокувати. Що ж, довелося так і робити, тим паче, що дуло кулемета просто на мене дивилося. Потім і про нього забув, бо перед громадою сам Володін з’явився, а я того пана-бандита ще з дитинства знаю. Почав вимагати видати більшовиків. Справді, були там такі, які допомагали російським червоногвардійцям грабувати його маєток, тепер він хотів з ними поквитатися. Та як не кричав, а люди бояться сказати, бо вночі більшовики хату підпалять. Ні для кого не було секретом, що Володін – звір, а не людина, тож коли вартові дали команду «на коліна!», усі негайно поставали. А вже як кулемет застрочив, я аж головою в пісок уткнувся. Серце колотиться, а я себе лаю. Хіба ж зараз час м’ясо та ковбаси возити, їх би й по дорозі забрали. А кулі над головою так свистять, що й мороз по спині бігає. І хтозна, що б далі було, якби не боягуз, який підповз до офіцера і видав тих більшовиків. Хай Бог простить, але я навіть полегшено зітхнув. Щоправда, ранувато, бо частина варти одразу чкурнула їх шукати, а інші нікого не відпустили, поки не відшмагали всіх батогами. Дісталося й мені ні за цапову душу. А ти кажеш, що я кмітливий та скрізь устигаю – оце й устиг на таку роздачу.

Аж тепер Настя помітила, що йому важко стояти.

– То що, спину маззю помазати? Мабуть, уся в червоних рубцях, – щиро співчувала.

– Не треба, уже терпіти можна, – махнув він рукою. – Сестра якусь прикладала, ще й з собою дала. Шкодую лише за ковбасою та м’ясом, був би хоч для себе взяв, бо ці варти ні продати, ні з’їсти не дадуть. «Давай, рус, сіно, давай сало і зерно», – знай кричать попід дворами. Ще б не так було образливо, якби не наші пани та паничі, які притьма у варту подалися. Ці й від собак зліші: віддай у них забране, віддай вирощене на їхній землі – і квит. А от чому тутешні російські солдати-фронтовики та інші перевертні такі на людей сердиті, зрозуміти не можу. Тим паче, що більшість із них з більшовиками грабувала, а тепер і разом з німцями те саме робить. Гнати б таких від себе у три шиї, а вони в свої мундири їх нарядили, – Петро чисту правду говорив, яка вже ні для кого не була секретом. – А ти знову йди до тих панів у найми, бо німці їх захищають. Звісно, вони про своє: аби відправити в Німеччину обіцяні продукти: тому й Центральну Раду прогнали, зрозумівши, що з таким керівництвом не бачити їм нашого хліба, як власних вух. Тільки ж ніде не написано, що вони у нас будуть командувати, коли сіяти та коли жати. Ба більше: свої закони встановлювати та суди польові. Осміліли так, що завтра битимуть на полі, аби зовсім спини не розгинали. То яке вони мають право? І чому Скоропадський із тим погоджується? Оце про таке й хотів з Григорієм Мусійовичем поговорити.

– Чому ж? Гетьман українські школи скрізь відкриває, музеї і бібліотеки, – Настя, хоча і згодна з Петром, доводила протилежне. – Знову банки й університети працюють. У газеті писали, що вже тридцять держав нашу Україну визнали, – знала, що й такому ніхто не зможе заперечити. – Вирішує й земельні питання: частину панської землі селянам будуть за помірною ціною продавати, навіть у борг на декілька років дозволять, – а таке вона не лише від Григорія чула, у неї й Тимофій розумний, і Данило з дядьком Іваном коли-не-коли принесуть новину.