Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Ти диви, що вони там виробляли! – це дід про більшовиків. – Так-так, – нервуючи, Карпо завжди кахикав.

У тому, що саме німці тих більшовиків і придумали, довго сумнівався – буває, й зараз не віриться йому, але частіше схиляється до думки, що вони вирішили з Росією не тільки на фронті боротися. А от старому Андрону вже збирався лоба підставляти для десяти щиглів. Гарно він про хитрощі говорив, з якими треба обережному бути, інакше можна й себе перехитрити. Доводив, що саме так і вийшло з Німеччиною, яка декілька років до війни готувалася, планувала в Англії хоч частину колоній забрати, а тепер сама про мир думає та про те, як би з голоду не померти. А той більшовизм, який сюди запустила, уже до них перекинувся. Ще коли й там революція станеться, можна буде зі старим товаришем остаточно погодитись. «Що ж, радій, Андроне, мабуть, твоя взяла», – зізнався поки що про себе. Тільки Григорію про таке не став говорити.

– То я до Болбочана хотів повернутися. По всьому видно – цікава людина. Народився аж на Буковині, а дев’ять років тому закінчив наше Чугуївське піхотно-юнкерське училище. Виходить, зовсім не чужий нам! Думаю, що й патріот України, раз, потрапивши на наш схід, примудрився в училищі український гурток організувати, – продовжував про того полководця. – Наші ж хлопці одразу вчаться російською цвенькати, а він, бач, який молодий, а про українську думав. Хоч той гурток і прикрили невдовзі, а здібному Болбочану винесли усну догану, усе ж він цій зросійщеній молоді нагадав про їхню рідну мову.

Розповідав далі та радів, що і в Києві не обійшлося без Болбочана, коли в січні спалахнуло повстання арсенальців. Мало хто з тих вояків, які раніше згодні були підтримувати Українську Центральну Раду, залишився на її боці перед взяттям Києва військами Муравйова, а він, усупереч усьому, тримав слово офіцера. Усі її лаяли за те, що так довго тягла з прийняттям закону про землю, про восьмигодинний робочий день для робітників, так і не приступила до обіцяних реформ, – а він забезпечив її відхід зі столиці. А щоб за півтора місяця вигнати тих червоних бандитів від західних кордонів України аж до східних – такого блискавичного походу ніхто не пригадує. Вдало провів операцію і зі звільнення Полтави. Навіть німці його хвалили, а козацтво взагалі піднялося духом, старі й молоді цілувалися, адже вперше за кілька століть москалі нарешті отримали там по зубах. Просто якийсь український Бонапарт! Не випадково ж червоні комісари за його голову обіцяють 50 тисяч рублів.

– Вибач, якщо набрид своїми розмовами, – дід так захопився, що аж важко було йому спинитися. – Думав, уже все нашій Україні, а й ні. Коли є такі патріоти, тоді є й надія.

І так він задоволено розгладжував свої сиві вуса, що аж заздрість у душі Григорія з’явилася. Він би й сам не проти опинитися у тому війську, тим паче, що це йому до душі, не те, що ловити бандитів та забирати зброю, хоча й пишався на початку своєю посадою.

– З вірою твердою в кінцеву перемогу вперед за Україну! – дід Карпо вже цитував написане на прапорі 2-го пішого полку Запорізької дивізії так, неначе сам тримав його в руках.

Розповідав, як ще до повстання в Києві Центральна Рада не давала цьому здібному офіцерові дозволу на створення куреня, тепер же його полк найбільший у дивізії. У кінці знову докинув свій влучний висновок: «Це і є нові запорозькі козаки. Довго на них чекали, а вони нарешті народилися».

Із тим, що діється під боком, теж погоджувався. Не дратували його й німці, яких у повіті розквартировано більше шести кавалерійських полків і легкий дивізіон артилерії. Повністю покладався на гетьмана, на його розум та добре ім’я.

Цього дня Карпо повертався додому такий радісний, як ніколи, навіть жбурнув на комин свою торбину з цвілими сухарями. Здалося, що давно не було це помешкання таким теплим і привітним, а повітря легким, і навіть завжди строгий святий Миколай з ікони усміхався. Тож, забувши за свою культю, Карпо аж пританцьовував по хаті, йому хотілося ще тут пожити, діждатися порядку і злагоди в державі, аби полетіти на небо з хорошою звісткою: нарешті відродилася козацька Україна.

– Насте! – одного ранку неголосно кликав її сусід Петро, підійшовши до тину. – Наш комендант вдома чи вже пішов? – хотів його бачити. Не тільки позаочі, він і так до нього шанобливо ставився.

– Подався ранесенько, – Настя саме збиралася порати своє господарство.

За час совєтської окупації і гетьманської влади багацько його розвела, бо у двір до коменданта жодна влада ще не заходила. Поки що ніхто не змушував і землю віддавати, якою її наділили, ще коли Григорій з війни не повернувся. Тоді не казали, що це незаконно, дехто самозахватом собі відмірював, а тепер виявилося, що Центральна Рада ті документи так і не затвердила. Зараз, коли в інших забирали, Григорій наказав самій від неї відмовитись. А вона все тягла, усе чогось чекала, тим паче, що управитель Наріжних поки що мовчав. Прокіп, засіваючи її восени і навесні, не раз проміряв своїми кроками, й тепер той чималий клапоть готовий захищати навіть зі зброєю. Ото й сперечаються з Григорієм вечорами, а поля зеленіють, пшениця росте. Ну як тут її віддавати?