Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– І нехай, бо всі хотіли сильної руки, а в цього Павла вона, мабуть, не слабка, раз погодився в такий час вивести Україну з того хаосу, у який завели недолугі соціалісти.

Сам кидав косяки на Григорія, знаючи, що він і зараз не відійшов від своїх есерів, хоча й не завжди розділяв їхню позицію. Давно хотілося поговорити з ним наодинці, але й досі не видалося такої хвилини. Не раз збирався рубонути йому просто в очі: «Ти ж не партійна людина за характером, тоді навіщо тобі ті партії? Раз їх багато, а все заходить у глухий кут, – значить, щось не так. І оця балаканина… Так вона всім остогидла, що й терпіння вже не вистачає». Але не встигне й сьогодні про все сказати, бо Григорій довго не стоятиме на одному місці.

– Ти чув, що забрану торік землю треба панам назад повернути? Заодно і врожай віддати, який на тій землі виростили. Чи вони не знають, що все зерно москалі вивезли?! Уявляєш, що тут завтра робитиметься? – у його вицвілих очах теж інколи гострий погляд з’являвся, та такий колючий, що й Григорій аж стрепенувся. – Я не проти Скоропадського, навіть зрадів, що прогнали тих соціалістів, які нібито й хотіли щось для України зробити, але про недєлімую Росію не менше думали. Кажуть, усе ж спромоглися написати, що ми хочемо бути вільними, ні від кого не залежними, але зробили це аж наостанок, пакуючи валізи під більшовицькими снарядами, – насмішкувато гмикнув та скривив рота. – Цікаво б знати, кому залишили виконувати той Універсал – червоним комісарам чи головнокомандувачу німецьких військ? – і знову рукою прикривав свого рота, який без дозволу аж до вух тягнувся. – Коли ці нові союзники залізними колонами в нас крокували, навіть я повірив, що уклали рівноправну угоду: ми їм продукти, а вони виженуть червоних окупантів та сільгосптехніку нам поставлять. Тепер же один із них каже, що будуть доти, доки все обіцяне на Німеччину не відправлять, другий – поки Антанта з їхнім Четверним союзом мирний договір не підпише, а третій узагалі про окупацію проговорився, – дід аж скривився, страх як погано на душі стало.

Зараз дивився на Григорія та намагався вгадати, що він про те думає, заодно про нього: не так почув, не все зрозумів, ще є багато нікому не відомого, а цей безногий інвалід намагається щось доводити. Навіть здалося Карпові, що він прочитав Григорієві думки, бо теж іронічно усміхався.

– Вважай, що мені сьогодні пощастило: чистив черевики і вчителю німецької, а він у них уже третій день перекладачем працює, – так і проговорився, звідки ж він усе те знає. – Тож і завтра прийде до мене зі своїми новинами, і післязавтра. Отже, тут Карпо сидітиме, тут! – проказав твердо і впевнено, навіть культею постукав об землю.

Сам про всяк випадок поглядав на Григорія, бо знав, що хоч і свій, а як збіситься, то може і його звідси прогнати. Усе ж надіявся, що такого не станеться.

– Коли хочеш, я всі свої причандали з перону перенесу трохи далі, – махнув рукою у бік старої берези. – Там теж колода невелика лежить, і тінь над головою буде, бо сонце вже пекуче, – рукою пригладжував розкуйовджені та змокрілі залишки колись такого гарного оселедця.

– То ви й до спеки тут… – у Григорія від подиву аж зморшки на лобі з’явилися.

– Ось не бери ти так далеко! Не бери, – дід аж замахав руками. – Тут не знаєш, що завтра буде, а за тиждень тим паче. Краще з іншого боку на все поглянь: щойно тобі треба про щось дізнатися, до мене й приходь, а я тобі чисту правду розкажу, ще й чоботи начищу до блиску. Чим погано? – тепер він сміливо усміхався, бо очі Григорія стали зовсім іншими. А він знає, як швидко вони у нього можуть змінитися. – Дещо й про Болбочана чув… – був упевнений, що така інформація його зацікавить більше, ніж попередня. – Ти на фронті такого не зустрічав?

– Фронт великий був, від Балтійського моря майже до Чорного, але дещо знаю.

Одразу пригадав почуте в поїзді, у якому він із фронту на Київ їхав: як один молодий полководець сформував 1-й український республіканський полк. І такий він був талановитий та відчайдушний, що від нього всі були в захваті. А повернувшись, Григорій на харківському вокзалі чув продовження: як невдовзі після створення, за наказом солдатського комітету, підконтрольного в той час більшовикам, той корпус було розформовано. Ба більше: казарми підірвано і розбито гарматами, навіть багато солдатів там полягло. Виявляється, вимогливий нікому не припав до душі – начальству міг правду-матку в очі рубонути, а в своєму полку на першому місці була муштра і залізна дисципліна. «Кому ж такий потрібний?!» – розмовляючи про нього, солдати-дезертири весело сміялися. Пізніше Григорій таких десятками ловив, роззброював, а тих, хто чинив спротив, ще й до в’язниці кидав. Тільки й до сьогоднішнього дня не може похвалитися, що він усіх виловив, бо під більшовицькою агітацією цілі полки вояків розбрелися по всій Україні.