Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Таким і залишився в її очах, коли вони з Петром поверталися додому. І тільки згодом вона побачила зелені поля, прозору далечінь і чисто синє небо над головою. І до того їй добре дихалося, неначе весняне повітря не входило в її легені, а вливалося, як прозора вода з гірського струмка у високу амфору з тоненьким горлечком. Таку картину вона бачила на стіні в маєтку пана Рибоп’єра, куди раніше возила сир та масло.

– То де ж твої гості? – пригадала вранішню з Петром розмову. – Невже у твою хату не хочуть? – чомусь дивною здалася його мовчанка. – Ти б їм розказав, що у всіх сільських хатах одна кімната, а в тебе дві, і не земляна долівка глиною мазана, а дерев’яна підлога з хороших дощок, ще й пофарбована, – сама аж засміялася, такою дивною здалася їй його задумка. – Тільки правди не кажеш, що ж надумала твоя голова, – хитала своєю та намагалась розгадати. – Дивись, Петре, дружина ще й зараз вродлива, може, й чоловіків не розлюбила, а ти сам їх у хату приведеш. Бачив, які там крокували? Високі, дужі, просто красені, – а він і на це не відповідав. – То ти заходив у міську управу чи ні? Охочі взяти до себе визволителів там записувалися.

– Розумієш, – совався той на возі, – вранці справді записався, а після того, як їх побачив, побіг і замалював своє прізвище та адресу. Тепер аж голова обертом іде – візьмуть та й приїдуть, – відчувалося, що дуже нервував. – І що робити? Вони ж, мабуть, надовго, – знову його м’яке місце ковзалося по старих дошках.

Як не смішно було Насті, але вона й виду не подала, вдавала, що співчуває.

– Думаєш, що за дев’ять місяців уже й дитина в хаті може закричати, – уміла вона перехопити чужі думки. – А як не хочеш, скажи, що вона в тебе тифом хворіє, поклади її на ліжко, замотай голову старою хусткою, нехай лише очі блищать. Ніхто ж не перевірятиме, навіть наближатися не стане, – і так їй хотілось сміятися над своєю вигадкою, що ледве себе стримала.

– А й правда! Дай Боже тобі здоров’я! – на радощах Петро мало з воза не скочив. – Ото ти придумала! Усе вийде, Настю! – так він голосно крикнув, що й кобила налякалася та бігцем припустила.

– А може, нехай би… – одразу кинула на нього лукавий погляд. – Порядні люди, це ж не оті дикі звірі, які ґвалтували всіх, хто під руку потрапляв, навіть старих. До того ж діток у вас немає.

– Ні, ти що! – здається, він про таке навіть боявся подумати. – Вона й сама без дітей звикла, спить, скільки їй захочеться, купує, що сподобалось, – про свою дружину він завжди говорив лагідним тоном. А коли ще трохи поковзався на возі, знову до того повернувся. – Ні… Ні… – довго тягнув, але заперечував уже не так категорично. – Ще якби не знав, то… – а про це вже й зовсім тихо, тільки зітхати почав частіше, та так важко, що аж Насті шкода його стало. – Усе ж не чуже було б… – видно, вуста самі прошепотіли, бо, опам’ятавшись, він аж налякався.

– Отож, ходив колись до моєї родички Марії, треба було її і брати, так тобі найвродливішу подавай. Тепер лише старість зможе внести спокій у вашу хату, а до неї ще далеко, – Настя вже не жартувала, та й Петро все нижче гнув голову.

І знову вони їхали мовчки, він продовжував думати свою думу, а вона, пригрівшись на сонці, стала дрімати. Чи довго так було, чи просто мить довгою здалася – прокинулась від якогось знайомого голосу. Якраз Данило стверджував, що нарешті ці визволителі наведуть у нас лад. Зраділа, що її родич на своїх ногах, бо чула, що пітерські більшовики перед від’їздом порішили всіх залізничників, аби менше лишилося свідків їхніх діянь.

– Уцілів Данило, – він і сам радів. – Чудом, але вцілів, – відчувалося, що не раз був на межі. – Івана теж не відправили на небеса, – навіть очі його туди бликнули. – Правда, йому трохи відлежатись доведеться, а я молодший, то хоч зараз на танці йди, – аби повірили, навіть потупав обома ногами.

Про те, що від утоми інколи й він не міг дійти додому, змовчав. Як заснув на вокзалі просто на лавці, за що його відшмагали звичайнісіньким батогом, теж не зізнався нікому. Як чергову Варку просто поряд ґвалтували, а він навіть відвернувся, про те й зовсім ніколи не скаже. А як хліб та сало в них крав, до кінця життя розповідатиме.

– Шкода, що Київ так розбили, постраждала чи не половина будинків, – чув він таке від проїжджих пасажирів. – Понад тиждень гуділи над містом три-та шестидюймові снаряди. Лише за добу нашу столицю накривало до семи тисяч таких «гостей». Особливою була ніч проти 26 січня, коли український уряд тікав по Житомирському шосе – повна блискавиць і грому, неначе на війні під час гарматної підготовки, – він і про те багато наслухався.