Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Тепер сидів на возі і все совався, неначе щось йому там муляло в одне місце.

– Ти ж тільки коменданту нашому про мене нічого не скажи. Можеш натякнути, що й до чого тут було, бо зараз виграє той, хто більше знає. Про мене ж ні слова, а то почнеться: де чув, хто казав, напиши письмово, – а мені таке ні до чого. Я люблю спокійне життя.

Здивував він Настю такою розмовою і більше не був для неї простаком Петькою, як часто його називали сусіди позаочі.

Коли вони добралися до центру Ізюма, люди тільки-но починали сходитись на площу. Уже чулися постріли німецької артилерії, але вона і вночі не замовкала. Підлітки все бігали на край міста, аби першими повідомити про наближення визволителів. Пробиралися і на свій Крем’янець, де ще не все прибрали після вчорашнього обстрілу. Тепер посеред тієї не зеленої, як раніше, а чорної гори з’явився замазаний кров’ю жовто-блакитний прапор.

Чекати довелося не одну годину, тому люди говорили. Хтось згадував минулі події, хтось розповідав про Донбас, у якому не всі червоних підтримували, як і не всі говорили російською. Якийсь чоловік намагався детально розказати про взяття Києва військами жорстокого Муравйова. Навіть для Григорія деякі подробиці були новиною, тому й він прислухався, як зайшли з Дарниці, як розмістилися на Слобідці біля самого мосту. Планували через залізничний та ланцюговий мости швидко перебратися на правий берег, але при кожній спробі, захлинаючись від кулеметного вогню оборонців, тікали на свої позиції, де знову не шкодували для столиці України артилерійських снарядів, випустивши їх тільки за три доби близько 15 тисяч.

Один поважний чоловік вважав: місто штурмом узяти не змогли б, якби Муравйов не застосував отруйні гази, заборонені міжнародними угодами. Важливу роль зіграло й інше – червоний командир наказав підганяти штурмуючих шрапнелями. Хоча й були вони солдатами однієї армії, але, за наказом цього жорстоко полководця, для тих «боягузів» артилеристи не повинні жаліти снарядів. Так за декілька днів стрілянини в спину й перебралися на правий берег Дніпра.

Шкодував Григорій за розбитим містом і за тим, що допустили червоний терор, який влаштували ординці, особливо у перші три доби, коли Муравйов віддав Київ на поталу своїй п’яній солдатні. А уявляючи немиту, чубату і бридку п’ятнадцятитисячну армію голодних шакалів, які притьма розбіглись у різні боки, шаленів від гніву. Та доводилося слухати далі:

– Більш за все більшовиків дратував червоний папірець про внесок до українського національного фонду, який був майже в кожного мешканця столиці, – повідомляв той очевидець. – Тільки побачать його, одразу й нечувані тортури влаштовують. Позбавляли життя й за українську мову, а то й просто за чоботи чи черевики. Налякані люди, роздобувши без жодних труднощів зброю, почали створювати групи самооборони, аби захистити свої квартири та будинки. Тільки не чути було, щоб комусь це вдалося. Кияни були просто шоковані, а більш освічені стверджували: такого в Києві не було з часів монголо-татарського нашестя тринадцятого століття. Про загальну цифру вбитих і зараз не йшлося; говорили, що тільки за перший тиждень їх було більше двох тисяч, половина з яких – мирні жителі.

– То де ж наша українська армія? – нарешті оповідача перебили.

Питаючи про таке, прості люди вже й самі зрозуміли: їхня Центральна Рада її не створила, – та й інтелігентний свідок київських подій лише знизував плечима. Йому навіть соромно було говорити про якісь можливості, які насправді були, про її дієздатність, бо не лише солдати хотіли послужити своїй державі, а й офіцери та генерали. Вистачало і зброї, навіть на затяжну боротьбу, адже багато складів, які мали забезпечувати царську армію, ще були запломбовані. Головне – з бійцями, які мали такий запал, можна було якого завгодно ворога перемогти. Ще й поряд свій люд – усе ті ж українці, як і при Богдані, для своєї неньки-України не тільки харчі віддадуть, а й сина єдиного. Не рівняти ж з ними тих червоних хижаків, які зграєю за ясиром біжать, а налякай їх, то так дременуть у свою Совдепію, що й бронепотяг випередити можуть.

Григорій теж був сердитий на свій уряд, за який і сам збирався покласти життя. Не з пошаною стали до нього ставитися й інші, вважаючи тих високих чиновників освіченими мрійливими інтелігентами. Справжні українські патріоти вже давно говорили: «Щоб створити і далі розбудовувати свою державу, цього було замало». Гриць усе частіше дякував долі, що такі люди траплялися на його шляху. «Хто він? Син якого народу? І навіщо прийшов у цей світ?» – може б, і досі не знав, якби не вони. Зараз чітко розуміє, хто повинен бути на місці того уряду, який у цей відповідальний час не зміг побороти внутрішні чвари, залишивши українців ворогові в заручниках. Не хотілося б йому бачити, як люди самі розправляються з тими урядовцями за законами військового часу, але й терпіти таких не мав жодного бажання.