Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Почувши, що німців розквартировуватимуть по хатах, Петро рано-вранці вже лаштував підводу для поїздки в Ізюм.

– Збирайся, й тебе підвезу, – махав і Насті рукою. – Не вести ж їх пішки, вони й так находилися, – ще не бачив, а вже надумав до себе їх брати.

Іншим разом вона б сміялася з нього, а зараз, умостившись на возі, далі слухала. А він із багатьма подробицями розказував про пограбування ізюмського відділення державного казначейства та приватних банків, що сталося минулої ночі. Стверджував, що й копійки не лишилося, неначе бачив усе навіч. Повторював і чиюсь розумну думку: «Усе, чим набили свої глибокі кишені більшовицькі керманичі, до столиці міжнародного пролетаріату не доїде – випарується дорогою».

Багато чого знав і про Блюмкіна, який у вісімнадцятирічному віці зробив карколомну кар’єру в совєтській армії. У той час багато молодих хлопців, схильних до розбою і грабунків, не до в’язниці потрапили, а знайшли своє місце серед більшовиків. Серед них був і Яків Блюмкін, який вважався відмінником своєї справи. Такому ремеслу навчився ще в Одесі в єврейському злодійському середовищі, де зростав. Там його вважали авантюристом, чим він ніколи не соромився хизуватися, а прийнявши чималу дозу кокаїну, любив і про Троцького додати, котрий його просто обожнював. Був упевнений, що коли повернеться в Петроград, стане ад’ютантом і особистим секретарем того «лева революції». Удвох вони таке зроблять, чого інші навіть не уявляють. Головне – зараз якомога більше грошей забрати у цієї далеко не бідної України. Він ніколи не використовував слово «пограбування», воно одразу нагадувало йому в’язницю; замість того стверджував, що робить святе діло – світову революцію, тому й називає свою не Божу справу експропріацією.

– Кажуть, що в Слов’янську обібрав державний банк на фантастичну суму – чотири мільйони царських золотих рублів.

Ніби й не збирався Петро про те розповідати, але так розговорився, що й про перестороги дружини забув. Одумався, коли вже пізно було. Ще б пак, скільки живуть, такого не було, а він примудрився все звідти вигребти.

– Молодий, а який спритний, – аж потилицю чухав та заздрив нишком.

Чув, що мільйон уже віддав командуючому своєї 3-ї революційної армії, аби той його не видав.

– Кажуть, що московський ревтрибунал уже знає про той хабар, тільки й російські більшовики не вірять, що ті мільйони потраплять до партійної каси, навіть якщо їх у нього й відберуть. Чомусь вважають, що Троцький і «залізний Фелікс» яку завгодно справу можуть закрити, аби гроші та золото перекласти у свої кишені. До того ж той полум’яний революціонер у них на гачку ще після пограбування Одеського банку, тож якщо не віддасть вкрадене добровільно, його арештують. Але не для того, щоб засудити та кинути за ґрати, а щоб відкуплявся – тобто все одно з нього все витрусять.

Відчувалося, що сусід Петро із задоволенням розмірковував про Якова Блюмкіна, його високих патронів і великі гроші, насолоджувався навіть лише тим, що і його голова була спроможна прокрутити такі авантюрні ходи. Десь навіть справжнє ім’я цього молодого коханця революції почув – Сімха Янкель Гершев.

– То як же цей пройдисвіт опинився на нашому Донбасі? – мало знаючи про більшовицьку революцію, Настя вслухалася у кожне слово.

– Все просто, – усміхався її сусід, який зараз більше скидався на кваліфікованого слідчого, ніж на простого Петра, який і сам придивлявся до того, що й де не так лежить. І неправда, що думки про те його не мучитимуть, просто він має страх усередині, який і не дає йому розгулятися. Це Настя зробила такий висновок, поки той розповідав їй про великого червоного авантюриста.

А сусід підганяв свою худу кобилу та далі розказував, як під ударами українсько-німецьких військ Блюмкін дременув зі своєю армією з Одеси, бо за ним гналися. Спочатку в Крим подався, потім на Лозову та Барвінкове, далі на Слов’янськ, ще б трохи – і за Доном опинився, якби не московські керманичі, які спинили і поставили суворе завдання: будь-що стримувати наступ петлюрівців і німців саме на Донбасі. Оце так і стримували до вчорашнього дня, а коли час прийшов по-справжньому в бій вступити, розпалися на сотні дрібних загонів і накивали п’ятами у різні боки.

– Нехай їх такі, як твій Грицько, ловлять, – і такі слова застали Настю зненацька. – А Блюмкін і той його командуючий армією неначе випарувалися, – такий, не зовсім простий, Петро і про це десь узнав. – Згодом виринуть у Москві чи в Пітері, а то й на Кавказі, за такі гроші будь-де сховатися можна.