Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Тільки ніхто й гадки не мав, що це не кінець. Коли почали розходитись, очам своїм не повірили: не заїжджали в місто, а неначе підкрадалися два знайомі бронепотяги, з яких ще на ходу вискакували люди, неначе хижаки на полювання. А переконавшись, що німців тут ще немає, притьма розсіялися містом у пошуках здобичі. І вже за півгодини скрізь кричали ті, кого грабували. Кричали й інші, коли родичів арештованих тягли на вулицю, аби не в темному кутку розстріляти, а в усіх на очах, бо це місто повинно довго їх пам’ятати. Нікого не жаліли: хтось не так подивився чи не те сказав – одразу й кулю йому без суду і слідства. Мов худобу, женуть членів новоствореного комітету громадської безпеки й депутатів міської Думи, їх б’ють батогами та колють багнетами, аби побільше крові, яка червоних страшенно збуджує. Верещить малеча, плачуть й інші заручники, яких більшовики без грама жалю тягнуть на гору, де й без них уже тісно. Може, й не пили червоні визволителі людську кров, та все ж напустили її багато, аби власники будинків швидше сплатили їм велетенську контрибуцію. Але й самі були полохливими, бо зачувши неподалік німецьку артилерію, знову скочили на платформи і подалися на свою територію.

– Господи! – Настя не могла повірити своїм очам, побачивши Митра, який обіч дороги плакав над закривавленим сином. – Лікаря треба, хоча б медсестру! – кликала на допомогу, але їх ніде не було видно. – Розірвавши на собі сорочку, перев’язала його, а потім подалася на вокзал шукати Акима.

– Був тут, – стверджували знайомі. – Біля одного потяга стояв. А чи залишився живий – хтозна, бо наших більшовиків червоні побратими змушували вантаж супроводжувати, та не всі погоджувалися.

Як не страшно їй було, але вирішила і серед мертвих його шукати, бо й родичів не побачила – Данило сам кудись подівся, а дядька Івана забрали в лікарню з серцевим нападом. Тоді його прогнали, аби не бачив, що вони звідси вивозять, а коли повернулися – силком на роботу потягли.

– Мабуть, загнали немолодого чоловіка, неначе поганий господар старого коня, – і про таке говорили люди.

А червоні хижаки й цього разу шкодували, що рано втекли. І так те незабране добро їх мучило, що навіть ризикнули під кулями вже втретє повернутися. Контрибуція і реквізиція – тільки й чути було між пострілами та добірним матом. Та що б не робили, усе прислухалися, чи не гуркоче неподалік. І тільки після декількох коротких гудків їхніх бронепотягів ставало їм спокійніше. Знову розраховують на свою опору – ізюмський і балаклійський красногвардійські загони кіннотників та піхотний загін із 200 багнетів. Ще зовсім недавно косилися на їхню петлюрівську форму, а тепер раділи, що мають таке прикриття. Навіть готові були поперед себе їх виставити, аби збити противника з пантелику. І так цілу ніч: то стрепенуться від пострілів німецької артилерії, то заспокояться, почувши, що два їхні бронепотяги нікуди не поділися.

І аж увечері, повантаживши останнє награбоване у вагони, той набрід покидав Ізюм. З останнього потяга, прикриваючи відхід, з безсилої люті обстрілювали мирне місто. У той час на високому схилі Крем’янця зібралося багато люду – одні забирали тіла рідних, а інші просто спостерігали за втечею червоних грабіжників. Побачивши таку картину, більшовики випустили вісім шрапнелей, після чого ні людей, ні гори не стало видно. Тільки й це не було кінцем п’ятиденного пекла і півторамісячного червоного терору. Тікаючи на Слов’янськ, більшовики підірвали за собою залізничні мости через Дінець і Оскіл.

– Шістнадцяте квітня… Шістнадцяте квітня… – багато вуст повторювало цю дату того вечора, аби запам’ятати, бо досі їм не доводилося бачити щось подібне.

– Господи, де ж мій Аким? – знову питає Настя у Всевишнього.

Що й думати, коли ні серед живих, ні серед мертвих його нема. Висіли з плечей, мов чужі, руки, чіплялися одна за одну ноги, а дванадцять кілометрів з міста додому враз стали далекою дорогою. Зустрічалися лише похмурі люди, неначе в них скінчилися слова, якими вони втішали одне одного, тому й вона не хотіла зустрітися з Митром, дізнавшись про загибель сина-депутата. А дізнавшись подробиці, одразу хрестилася, аби такого ніколи не бачити: тяжко пораненого, його прив’язали до воза й потягли на гору. «Нехай завтра зайду, може, хоч якусь молитву згадаю та над батьком прошепчу, – знала, що й він ледь живий. – Та чи хто почує?» – вдивлялася в небо, яке таким далеким ще ніколи не було. Здавалося, Бог відвернувся від цієї землі, чомусь байдуже йому стало, що тут коїться.