Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Ще й про земство нагадувала, яке вони розігнали, повітову раду, думу, міську управу та громадські комітети. Знала й, навіщо встановили комендантський час – аби за вечір та ніч більшість депутатів кинути у в’язницю.

– Ви все сказали, мамо? – він не усміхався, як було іншим разом. Був навіть занадто серйозним. – Я поспішаю, – і вже збирався до дверей.

– Куди ти? Вирішив, що я сама з собою поговорила і все? – від здивування Настя розвела руками.

– Встигли себе й мене розпекти. Чи ви хочете, щоб я когось убив? – його обличчя враз стало суворим. – Одного, двох, а хтось мене. То це ж не вирішить наших проблем, – здається, такого гострого погляду на його обличчі вона ще не бачила. – Навіть на війні було легше, – додав наостанок.

Вона вже звикла, що він небагатослівний, зате скаже, як відріже. Навіть зайвими питаннями йому не докучала з того часу, як він із війни повернувся. Але інколи її проривало, як цього ранку. Однак легше від того не ставало.

Григорій більше не підняв голови, не глянув на неї, навіть кашкет надів аж на вулиці – мабуть, і не чув, як до нього здоровкались якісь люди. Що було в його грудях, вона ніколи не знала, а сьогодні відчула страшенний жар, неначе там усе горіло. «І навіщо розпочала ту розмову? Навіщо наполягала на якомусь поясненні? – шкодувала, налякавшись. – І розв’яжуть війну, ось побачиш! – усе ж хотілося довести синові головне. – Справжні антихристи, а не брати», – подумала про тих горлопанів, яких люди вже почали боятися.

Так і стояла посеред хати, намагаючись себе заспокоїти, бо їй і жалітися нема кому – донька знову пішла в шпиталь за пораненими доглядати, Прокіп приїде на день-два і поспішає повернутися на шахту, а Аким може лише заскочити на декілька хвилин, аби побачитись, бо й одежа у нього є, і не голодний. Тільки не питайте, чим займається, бо й він сердитись буде. Тимофій з Меланією вже б розписалися, але не хочуть у більшовиків отримувати документ про своє кохання. «Оце таку сім’ю ти маєш, Насте», – аж стрепенулася від Мусієвого голосу. І побіг її погляд по всіх хатніх кутках. «Та чула ж, – ніяк не могла заспокоїтись. – Зовсім поряд говорив, навіть зітхнув після того. Ще раз усе переглянула від порога до самого покуття, поки спинилася перед його фотокарткою. – Уже й ти дорікаєш. Гадаєш, якби тут був, щось би змінилося? Ні, Мусію, час настав інший, та такий, що дівся б кудись від нього, тільки нема куди, – від її слів, здавалося, й фотокартка заворушилася. – І щойно одні події відійдуть, як другі накотять, неначе хтось навмисне затягує у свій коловорот».

Чи мовчки стояла, чи далі сама з собою говорила, не знає. Опам’яталася, коли в тому коловороті свого Гришку та Акима побачила.

– О Господи! – аж крикнула на всю хату.

– Тихо, – баба Палажка торкнулася її плеча. – Тихо, Насте! – придивлялася до її аж пополотнілого обличчя. – Ти не захворіла, бува? – мацала їй лоба та дивувалася, що та й не чула, як двері рипіли, коли вона заходила.

– Погано мені, – уперше в житті вона їй жалілася. – Таке враження, що розходяться мої діти хто куди і більше ніколи не зійдуться разом, – склавши руки на грудях, вона дивилася не на ікони, не на фотокартку Мусія, а кудись дуже далеко.

– Хіба тільки в тебе. Ще колись мої батьки говорили: малі діти спати не дають, а великі – дихати, – може, й збиралася Палажка усміхнутись, але тільки кутики рота смикнулися. – У Слов’янську люди з голоду вже мало не пухнуть. Ото біда так біда!

Нагадувала про те, що там більшовики владу захопили раніше, а до цього часу геть усе з дворів витягли, аби відправити на Росію. Ото й понесла вона шматочок сала й хлібину дочці та онукам, думала, що на тиждень їм вистачить, а вони за мить з’їли. Тільки прийшла у той день, коли в них зовсім терпець урвався – усі вийшли на вулицю, аби мовчки не складати руки заживо. Проти більшовиків стали й ліві есери та солдати-фронтовики, які, не маючи зброї, прихопили з собою коси та вила. Думали, що їх почують, зрозуміють, але незчулися, як переступили ту межу, за якою вже страху немає – тягли на площу голову Совєта і комісара продовольства для самосуду, ще хвилина – і вбили б, якби не збройний загін робітників Краматорського заводу. Тільки вони й краматорців не злякалися, поки ті не стали по людях стріляти.

– Господи, що робилося! Ні голову підвести, ні втекти звідти, бо кулемети торохтіли не стихаючи. Багато не встало, але нічого не змінилося – далі грабують та вивозять, адже в них таке завдання. І за що? Чи за ті картки на продукти, які вони ввели, чи за свої гроші – якісь бони, підписані головою Совєта і головою Думи, неначе хтось їх їстиме, бо купити на них нема чого.