Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Про те сусід Петро вже вкотре розповідав перехожим на вулиці перед своєю хатою.

– Оце так розказали! – Насті аж лячно стало.

– Невже Росія не має своїх сил, що відправляє такі інтернаціоналістичні групи? – дивується ще один його знайомий. – Може, й має, але не кожен солдат-фронтовик хоче йти до більшовиків у найми, – сам і відповідає, бо й він над тим розмірковував. – Та й не вірить, що більшовики взагалі щось заплатять, коли в Росії вже давно хліба катма. Отже, всі розраховують на награбоване, бо такою й буває війна, – немолодий чоловік тільки-но повернувся і все на власні очі бачив. – Виходить, Україна повинна нагодувати всю імперію, але при тому відчувати себе меншим братом.

Уже й Петро не радий, що того зачепив, і Настя замерзла та додому пішла б, але стоять як укопані. Останнім часом навіть Григорій не радив їй підтримувати на вулиці такі розмови – але як не слухати, коли вже розуміти починають.

– У більшості цих вояків не про заробітки мова – заради одягу, їжі та можливості залишитися живими в чужому краї, – і в таке вони повірили.

– То звідки ж вони взялися? – здивувалася Настя.

– Тих вузькооких ще царський уряд завіз на Донбас, аби замінити на шахтах мобілізованих на фронт українських і російських робітників. Робили собі, то й робили. Може б, і зовсім нічого про них не чули, якби попереду не котилася погана слава. Тож розгледівши в них азійську жорстокість, більшовицькі керманичі і зробили їх ударною силою проти українців. Кажуть, що вже тепер ті декілька тисяч китайських напіврабів виправдали довіру не тільки під землею, а й тут – у війську.

Багато нового почули й про більшовицьку тактику щодо селян: попереду ідуть підготовлені більшовики, аби підбурити голоту і зіткнути її з трохи заможнішими. А поки вони будуть ділити панську землю та мітингувати, у кожній слободі забрати владу в свої руки: сільську управу замінити сільрадою, тобто вибраною просто тут радою сільських депутатів. І будуть неначе всі й від народу, але свої «таваріщі». Тож нехай далі спалахують стихійні погроми поміщицьких маєтків та переростають у протистояння між самими селянами. Навіть коли в криваве побоїще перейде, і таке на руку більшовикам. А якщо не вийде з першого разу, на все є свої люди – провокатори, які знають, що треба робити, аби демократична революція переросла в громадянську війну. Насамкінець ще можна організувати насильницьке захоплення влади та встановлення необмеженої диктатури.

– І що ти зрозумів із тієї нісенітниці, яку наплів твій грамотний знайомий? – спитала Настя, коли той пішов від них.

– Зовсім би не повірив, якби раніше. А що тепер заперечувати, коли воно вже почалося, – він теж кліпав очима та розводив руками. – Поживемо, то й побачимо, – останнім часом вони все частіше повторювали такі слова.

Зачинила й Настя свої двері. «Буває й не так, – проказала вже в хаті. – Одні громлять, а інші в них те награбоване забирають та назад його віддають», – чула вже й про таке, бо все навколо так розбурхалося, що навіть комендантська година не могла цих людей утихомирити.

– Чи то правда, що в Ізюмі Совєт і новий більшовицький повітовий виконком за громадянську війну, навіть будуть її підтримувати? – спитала вона наступного ранку в Григорія. – І не пошепки про це говорять, а в своїй резолюції проголосили: «Хай живе громадянська війна! Хай живе безпощадний терор!» – повторила те, про що вже всі люди говорять.

Вона чистила одяг свого військового коменданта, аби охайним відправити з дому. Він і сам усе робив не гірше від неї, начищав і чоботи до блиску, але їй щоразу хотілося догодити синові.

– Чого мовчиш? – розігнула спину й чекала відповіді.

– То все тимчасово, і не потрібно на нього зважати, – різко обірвав її.

– Оце так! – вона аж сахнулася, таке почувши. – Уже півтора місяця як у пеклі живемо, і не зважати?! – останнім часом і його не розуміла. – Розігнали з’їзд повітового селянства! Більшість, бачите, там за Українську Народну Республіку, за те, щоб усе мирно робилося, за те, щоб землю забрати та нарешті селянам роздати. А їх таке не влаштовує. Сподобався більшовикам сценарій, який місяць тому в Києві вдався, то чому б і тут так не зробити? Тоді вони в Харків перебралися, де проголосили Совєтську Українську Республіку в складі Росії, а тут – наступного дня притягли якихось людей у реальне училище і провели свій бутафорський з’їзд. Треба ж було в усіх владу позабирати, щоб потім одноголосно робити, бо наша демократія їм як кістка в горлі. Ще й намагаються так усе подати, ніби люди самі те роблять. От бісова кров! – і таке її бісило. – А ізюмських людей на їхньому з’їзді майже не було. Виходить, не тільки зброю та військових сюди везуть, а й своїх цивільних москалів? І вгадай потім, свій то чи чужий сидить та руку піднімає. Оце називається одноголосно, – спинилася та знову глянула на Григорія, ніби він того не знає.