Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Трохи затишніше було у власній хаті, але й там не знайшла тієї надії, за яку можна було б схопитися. І що б не робила, в очах і далі стояли червоні перевертні, які й не збиралися залишати їх у спокої. У тому вона скоро й переконалася, почувши, що місто Ізюм засипане більшовицькими листівками з лютою погрозою. З’явилися вони і в Цареборисові: «Ми уходім, но скоро прідьом! Нє отдавайтє сваіх синовєй в ряди гайдамаков! Нє давайтє хлєба контрреволюціі! За ето ми вам зємлю дадім».

– Усе забрали: від заводів до дитячих іграшок, а тепер вони дадуть, – Настя то розвертала одну за одною листівки, то знову їх скручувала. Та так і задрімала, чекаючи на когось із дітей. Невдовзі й справді почула голос Акима в своїй темній хаті, бо й каганець не запалювала.

– То не я підірвав мости, і не мародерствував. Коли скажуть, що я банк пограбував, теж неправда. Поки постояв біля одного на вулиці, вони в той час і гроші, і цінні папери… усе забрали. Повірте мені, мамо! – чути було, як він сопе біля порога.

– Караул перевіряв, а кажеш, що просто так ходив, – намагалася вгадати.

– Ні, й це неправда! – у його голосі відчувалися біль і каяття.

Ще зовсім недавно вона збиралася лаяти сина і навіть ударити, як колись, але почувши такий дивний голос, умить передумала. Навіть не знає, яка сила підхопила її з лавки і штовхнула до нього в обійми. Та й потім не зрозуміла, чи від холоду він тремтів, чи плакав, бо аж плечі здригалися.

– Листівки розкидав, – нарешті вгадала. – Я так і подумала, коли їх побачила, – але й від цього заняття була не в захваті. – Ніяк не зрозумію: навіщо воно тобі? – якби було видно в хаті, він би побачив її вкрай здивовані очі. – Тільки б робити не те, що Григорій? – уже й про таке давно здогадалася. – Показати, що й ти чогось вартий? – і про це давно сказати хотіла. – Але не та дорога і не ті люди… – шкодувала, що так сталося, відчуваючи в тому і свою вину. – Залишайся вдома, усе вже позаду, – дуже хотіла, щоб він її послухав. – Зараз хліба тобі відріжу та молока в Петра попрошу, – уже й до дверей рушила.

– Не можу, німці прийдуть, червоних убиватимуть, – у цю хвилину він був загнаним у куток звіром. – Та й Григорієві репутацію псувати не збираюся, – здається, він про те ніколи не забував. – Може, десь на Донбасі сховаюсь.

– То як же ти через річку? Мосту ж немає… – її тремтячі руки хрестом лягли на груди.

– Нічого, ми ж на воді виросли, – здалося, він намагався усміхнутись.

А вона далі вслухалася – ось-ось скаже, що в усьому розкаюється. Може, й не знайде вона виходу, але їй ураз стане легше. Була впевнена, що ті слова крутяться в нього на думці, але вуста в цій хаті так їх і не проказали.

Не пам’ятає, коли він посадив її на лаву, не чула, як зачинив за собою двері. Кинулась до вікна вже згодом, вийшовши з якогось заціпеніння – але, крім темряви, нічого там не побачила. І знову пішла в свою зажуру, бо й тепер не знала: чи тут вона сиділа, чи слідом за ним бігла. Отямилась, коли треті півні проспівали. Сховала хліб, який не взяв Аким, адже скоро мав прийти Григорій. «Отакої, – терла очі, – люблять один одного, а зустрітися та поговорити не можуть, – думала про своїх синів. – І де ті партії взялися на людську біду? І різниці між ними ніхто не знає, – вважала, що саме з того все й почалося. – Правда, тепер різниця є, і вона велика, бо інтелігентні есери ніколи не закликали вбивати людей, більшовицькі ж пройдисвіти не бояться ні чужої крові, ні Божої кари. А такі дурні, як наш Аким, їм повірили, – усе до темного вікна припадає: чи не повернувся? Сама розуміє: занадто складна ситуація – з Харкова німці й петлюрівці підходять, а до Слов’янська з Лозової – гайдамаки, які до українських військ приєдналися. Ще чи вдасться чорношличникам порядок навести, хоча й кажуть, що їхній отаман неабиякий розум має. – Омелян Волох! Омелян Волох! – повторила декілька разів, адже багато хто зараз на нього надіється. – Треба ж такому статися: хотів художником бути, а вивчитися на нього так і не судилося – то поганий вчитель попався, який змушував лише колоти дрова та носити воду, то на війну забрали, коли до художнього училища вступив. Ще коли він під Лозовою бився з червоною ордою, про нього все переказували. Правда, і до військової справи талант має. Ось тобі й шахтарський син – змалку по наймах поневірявся, а з чотирнадцяти років уже за дорослого на шахті відгрібником працював».

– То як же Акиму втекти від усіх? – знову до свого повернулася. – До того ж поночі річку переплисти, – і там вона вбачала небезпеку для сина. – Святий Миколаю! Де ти? – турбувала Чудотворця навіть серед ночі. Так і сиділа, схрестивши на грудях руки.