Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Поки моргнув він очима, уже й Київська лавра перед ними з’явилася. Тільки не молилися там ні люди, ні монахи – усі поховалися. У святій обителі хазяйнували матроси – одні намагалися закопати убитого митрополита Володимира, який не хотів віддавати святі скарби, а інші збиралися тікати з награбованим золотом.

У той час бігали по місту справжнісінькі татаро-монголи – бо й жадоба до чужого, й жорстокість та сама, що й сімсот років тому. Вони ховали награбоване й один від одного, адже звичка штовхала і в свого щось поцупити. А невдовзі почали вимагати в начальства відправити їх додому, бо воювати їм більше не хотілося. Та так розійшлися, що й офіцери не могли їх утихомирити, адже нічиєї крові ці вояки вже не боялися. Від того навіть Муравйов почав погано спати. Не став власноручно й стріляти неугодних, наказавши зробити те своїм заступникам. І аж після того, як він пообіцяв підвищити їх до генералів, виконання його наказів знову стало святим ділом.

Уже й думати не хочеться Григорієві про те диявольське пекло, а воно знову й знову лізе в очі. Тепер багаті біженці з Москви та Петербурга місця собі не знаходять. Прибули до Києва, аби не тільки самим від своїх більшовиків сховатися, а ще й добро своє зберегти. Уже який тиждень носяться з пузатими портфелями, набитими золотом та грошима, аби й тут не стати наживкою для біснуватих червоноармійців. Невдовзі й вони опиняються серед убитих, і також голі, бо й своїх змушували віддавати пролетаріату все, навіть одяг. Саме біля таких спинялися бродячі собаки, вибираючи жирніше м’ясо, аби вночі наїстися вволю. Згодом стали й серед білого дня стерегти свою здобич, навіть на живих людей нападати, які часто навідувалися сюди, шукаючи рідних та родичів.

Три тижні для таких кровожерливих нападників пролетіли, як три дні. А коли поблизу Києва з’явилася німецька артилерія, з якою воювати війська Муравйова не збиралися, ураз стали схожими на полохливих зайців, які аж тремтять від кожного пострілу, та все ж кинути награбоване добро не можуть – тягнуть його на залізницю. Спішно тікаючи, ледь не забули стерти напис на своїх бронепотягах: «Смерть украинцам!» Дуже шкодували, що майже не залишили наостанок снарядів та отруйних газів, через таку необачність тепер зовсім не мали чим боронитися. Турбувалися й про горілку, про харчі, які у звичайному потязі слідом їхатимуть, та мріяли якомога швидше добратися до своєї території, де кожен на своєму сидітиме, звідки ніякий командир не зможе їх зігнати.

Може б, і далі думав Григорій, але тут заворушилася площа, закричали хлопчаки, повідомляючи про наближення визволителів. Усі швидко стали обабіч дороги, намагаючись звільнити її для таких гостей. За хвилину вже й тиша встановилася – та така, що чути було, як і сусід дихає.

Люди, звикнувши ходити у сірому та чорному, і сьогодні так одяглися, аби ніхто на них не звертав уваги, – лише одна дівчина і вродою, і гарною вишиванкою виділялася з натовпу. І не було тієї людини, яка б на неї не глянула. Ще зовсім недавно за таку сміливість вона б зазнала страшних тортур, а зараз лише ловила на собі здивовані очі та радісні усмішки.

У той час німці «залізними колонами» вже крокували містом. Ще не доводилось ізюмчанам бачити таку армію, від злагодженого руху шеренг якої аж дух забивало. Усі були мов заворожені, мовчки махали руками, лише дехто щось вигукував. Якась згорблена бабуся хрестила їх пучкою із трьох скручених пальців, трохи молодша хрестилася сама, аби ці не стали такими, як попередні їхні «гості», а всі разом дивувалися: куди подівся їхній страх?

Серед них була й Настя, вона крутила головою в різні боки, намагаючись нічого не проґавити. А побачивши на невеликій трибуні серед залишків місцевої влади і свого Григорія, який усе ще був комендантом Цареборисова, не зводила з нього очей. Навіть зараз серед чоловіків різного зросту він зовсім не здавався маленьким. Був би високим – сказали б, що він богатир, а так вважали його згустком нікому не відомої енергії. Він і сьогодні це доводив, одягнувши свою гарно підігнану форму петлюрівського офіцера, на яку прикріпив усі чотири Георгіївські хрести та дві медалі.

Серед тієї публіки, що вітала визволителів, він був найбільш помітним. І настрій був хороший, поки німці перед ним не з’явились, після чого Настя навіть стиснуті кулаки помітила. Хто, як не вона, знає свого сина – щось його дуже вразило. Він же за секунду міг так запалитися, що тоді стережись! А сила все додається і додається – за мить так розпирає зсередини, що хоч косу давай йому в руки.