Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Нікого в той час не цікавило, як працювалося коменданту Цареборисова, а тим паче, що було в нього на душі. «Гришка викрутиться, по гострому лезу ножа пройде і не впаде, – так думали про нього старі й молоді. – Знову бандитів ловить, якими тепер називають і тих, хто більшовикам допомагає». Не поменшало й озброєних дезертирів-фронтовиків, які не хочуть воювати. Їм би додому дістатися, але бояться, бо й там на них в’язниця чатує. Козаки теж у ватаги збираються та в лісах переховуються; поки що ні з ким не воюють, але і цій владі підкорятися не збираються. Не всіх Григорій вважає ворогами, тому й ходить по тому гострому лезу, аби відтягнути час. Головне: не має жодного бажання роззброювати селян, позбавляти їх останньої надії – за потреби дістати рушницю зі схрону і піти на ворога. Григорій знав свій люд, серед якого виріс – він мирний і терплячий, тільки б не заважали йому трудитися; але вже коли урветься терпець, тоді стережіться всі: цей сільський чоловік, мов танк – із вилами й на кулемет полізе.

Що ж далі робити? Як тепер бути? Від цих питань накручувався гнів у ще більший чорний клубок, розмотаний кінець якого вже тлів. Ще день-другий – і спалахне, підпалить порох, яким засипано його груди. А що саме так станеться, давно відчуває. Ще на фронті зрозумів: кожна напруга має свою розв’язку, тільки якою саме вона буде, не завжди можна вгадати. На мирну чомусь не розраховував, адже людські страждання що не день, то все збільшуються. Вони й були тим детонатором, який кожної миті міг спричинити величезний вибух. І так йому хотілося піти світ за очі, або й свою зброю повернути проти нових окупантів та панів, із якими ще до війни починав боротися, що й терпіння вже не вистачало.

Та не лише в його душі такий фронт народжувався. Багато було таких у рідному Цареборисові, хто з війни привіз не лише нагороди, а й люту ненависть до пихатих поміщиків, упевненої в собі буржуазії та непідступних чиновників. Тепер вони вели таємні перемови про загони самозахисту як від своїх панів, так і від німецьких окупантів, от тільки зброю діставати ще не наважувались. Потрібний був поштовх і сміливий ватажок – отаман. Чи довго думали, чи хто порадив, але кращої кандидатури, ніж Григорій Савонов, не знайшли. Одні стверджували, що він переконаний петлюрівець, другі вважали його українським самостійником, треті – соціалістом-боротьбістом, але всі знали, що він за самостійну Україну, якщо й радянську, то незалежну від Совєтської Росії.

Так і народилася Студенецька робітнича демократична партія. Чи так хотілося своєї – адже пізніше люди називали її партією Савонова, чи від того, що вже не вірили жодній, – але й вона була підпорядкована Українській партії соціалістів-революціонерів. Багато що вдалося тим відважним чоловікам, а їхній конспірації позаздрив би й найкращий спеціаліст таємної поліції. Ось лише в материній голові з’явилися сумніви.

– Ти нічого не знаєш про групу народних месників, які почали панів убивати? – спитала вона одного ранку. – Біднота радіє, а багаті дуже стурбовані, усі замки міняють та до старости бігають. Якщо варта не справляється, просять дати комендантові ще один озброєний загін, аби й він до цього діла долучився, – вона вже й про таке чула.

– Убивають ті, кому вони не один фунт смальцю за шкіру залили, – відказав коротко. – Тож нехай на себе й нарікають, – завжди любив добре поснідати, а почавши сьогодні, одразу й ложку на стіл поклав.

Марно вдавав, що дуже поспішає – мати встигла дещо помітити. Головне: зрозуміла, що без нього таке діло ніхто б не організував. Та як би там не було, вона б ніколи не порадила синові проміняти посаду коменданта на боротьбу. Проте вказувати йому не збиралася, була впевнена – він усе одно зробить по-своєму.

«Нас багато, а ви, мамо, кажете про якусь групу народних месників, – дорогою продовжував подумки розмовляти з нею. – Наші спецзагони навчених бойовиків готові до боротьби. Працює як розвідка, так і контррозвідка, вони швидко виявляють ворогів, провокаторів та шпигунів, яких негайно знищують. Невдовзі розгалуженою розвідувальною мережею буде обплутаний весь повіт – навіть ті, хто зі мною поряд, не можуть повірити, що я, ніде не навчаючись, маю до того неабиякий хист. І просяться до вашого сина, мамо, старі й молоді, вони вірять йому, – від того, що не може щиро про все їй розказати, аж відчув, де саме у грудях його серце. – І це не лише парубки та чоловіки, а й жінки та дівчата, навіть не всі з бідних родин, серед них і дворянки є. – Що вони тут роблять? – і таким питанням мати його не здивувала. – Передруковують прокламації, переправляють зброю і багато чого ще, але про це потім, – усе ж збирався пізніше їй розказати. – Бач, як я все організував! – хотів, щоб і вона його похвалила, бо щось хлоп’яче й гордовите інколи аж вилазило з нього. – Ці різні люди, мамо, за справедливе і краще життя готові своє віддати. Тільки не все одразу, поки що треба землю звільнити від окупантів, – навіть не сумнівався в успіху. – Чим воювати, питаєте? – не тільки уявляв її здивовані очі, а й чув, як вона зітхає. – Не з вилами ж, – навіть усміхнувся. – Кожен свою зброю приніс, – і про це він правдиво. – Крім того, в населення скуповували, вимінювали, у декого й силою відбирали, але більшу частину нелегально отримали – за рознарядкою з ізюмських складів ще царської армії, – про останнє говорив з великою гордістю, адже цією частиною операції „Зброя“ він особисто опікувався, і в усіх під боком виконав її бездоганно. – Син же у вас комендант, а не якийсь там шапошник», – любив і над собою інколи пожартувати, навіть коли його жарти виходили дуже колючими.