Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Григорій, одягнувши свою парадну петлюрівську форму, яку завжди тримав при собі, розпочав переговори з командуванням. Йому зовсім не вірилося, що вони не стануть на їхній бік, навіть обіцяв хліба та сала, аби умовити, збирався й грошей хоч трохи десь роздобути, але досягнути домовленостей так і не вдалося. Коли бронепотяг безборонно помчав назад, він ще декілька хвилин стояв мовчки, дивився йому вслід і шкодував, що влада, яка сама просила піднімати людей на боротьбу, дбати про допомогу й не збиралася.

Нічого не лишалося, як знову розраховувати лише на власні сили. Бачив своїх вояків, які метушилися, готуючись до бою, і радів, що вони розуміють його з півслова. У щоденному сум’ятті ніколи не думав про героїчний порив і самопожертву повсталого селянства, а цього вечора вони здавалися справжніми героями, якими він пишався. І що б не робили більшовики, аби збити їхній патріотичний запал, вони ні на які провокації більше не велися.

Наступного ранку, коли ще не зійшло сонце, повстанці зайняли свої оборонні позиції, після чого, як завжди перед боєм, настала та особлива хвилина тиші, коли один молиться, другий фотокартку коханої дістає, третій бодай два слова намагається нашкрябати своїм дітям, а четвертий вслухається, аби якісь звуки почути – якщо пташка хоч раз цвірінькне, значить, сильного бою не буде, а якщо бугай зареве, тоді все пропало. Григорій нічого такого не робив. Для того, аби бути зібраному, йому потрібно було лише дві хвилини. І тільки видихнув важке повітря з грудей, як почувся залповий постріл німецької артилерії, що скаженим вогнем накрила станцію та залізничні майстерні. Після такої артпідготовки пішли в наступ російські офіцери та гетьманська варта, а вже за ними й німці.

Мабуть, не надіялися отримати удар у відповідь, усе ж змушені були відійти назад і перейти до оборони. Стало зрозуміло, що затиснути повстанців «кліщами» і оточити їм не вдасться, але нав’язати гострий і затяжний бій вони зможуть. Тим паче, що основні бойові дії одразу сконцентрували в районі повстанців Савонова. Тут від артилерійського обстрілу не тільки вуха закладало, а й усередині все обривалося. А вони один за одним піднімали їхню землю, та так усе зрили, що й не зрозуміти, чи лишилися вони живими.

І коли всі очікували наступу кавалеристів та зведених загонів супротивника, сталося диво – полк цареборисівців піднявся і пішов в атаку.

– Куди вони пруть? – аж налякався старий вояка Карпо. – Під розстріл, чи що? – від хвилювання аж дух йому забило. – Не інакше, як баламути-більшовики підняли чи отой Трощило, – старий запорожець і його не любив. Він не вірив, що до того додумався Григорій. – Чи ти хочеш у місті сховатися, куди не стрілятимуть гармати? – намагався розгадати його задум. – Звісно, ти б там їх перебив, але ж як туди дістатися? Та й там скрізь мирні люди…

Навіть недоговорив, загубивши не лише думку, а й випустивши з рук бінокля, якого випросив у сусіда-підлітка, бо артилерія знову поливала снарядами. Декілька з них упали зовсім поряд, налякавши всіх тих, хто не встиг вчасно покинути територію станції. Люди падали так рвучко, що й земля гуділа, не впав на землю лише Карпо, якому й тут заважала дерев’яна культя. На диво, встояло і тендітне дівча, чи то одежину боялося замазати, чи щось інше в неї на думці було, бо дивилося туди, де Григорій був зі своїми повстанцями. Лише наступного разу затремтіло та схопилося за куфайку старого, а шукаючи опори, аж припало до його шапки.

Коли люди почали підводитись, Карпо був ще дужче вражений: ніхто не плакав, не кричав, навіть коли побитих віднесли убік і прикрили обличчя хустинами та шапками. Вважали, що вони тепер на полі бою, де сльозам немає місця.

Стояв оддалік бувалий воїн, сховавшись за широким дубом, спостерігав, як на лузі поблизу мосту через Дінець розстрілюють цілий підрозділ повстанців. І як не виривало дівча бінокля з його рук, навіть їй не віддав.

– Треба відходити! – радив Григорію здалеку. – Відходити, поки не вичерпались запаси боєприпасів! – сам знову вслухався у перестрілку. – Такий напружений бій призведе до поразки, – доводив своє, неначе отаман мав його почути.

Заспокоївся аж тоді, коли побачив, що повстанці організовано відступають у бік Цареборисова. А коли зрозумів, що ні гетьманці, ні німці не наважились їх переслідувати, то й зовсім йому полегшало.

– Бояться й вони наразитися на серйозні втрати, – далі накручував пошкрябані лінзи, шукаючи отамана.