Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

А тут ще й повідомлення переказували: повстанці, змінивши тактику, готують другий наступ. Тепер захоплюватимуть одне за одним села волості, а наприкінці, оточивши Ізюм, влаштують йому блокаду. «Правильно, не варто йти напролом, нехай самі збігаються до центру, там з ними й розберешся», – схвалювала й Настя Грицеві плани. Інколи навіть не вірилося, що він її син – так він змінився. Але часом і своїх односельців упізнати не могла, які хоч і поряд жили багато років, а все-таки кожен сам по собі був, тепер же – неначе одна сім’я стали, у якій і страх легше побороти. «Лякаються лише перший раз, згодом і до того звикають, – дійшла вона і до такого висновку. – От коли їсти нічого буде, то страшніше всякого страху, – думала й про таке, бо все частіше варили пісний суп. – Нічого, здобудемо перемогу, і все у нас буде, – як би там не було, а надії ніколи не втрачала. – Тільки б не вбивали наших героїв», – дуже шкода було всіх дітей. Відчувала, що тепер і вона за це відповідає, бо мати отамана повинна бути захисницею свого люду. «Батьку! – коли й зараз почує, як інші звертаються до її сина, повірити не може. – Батьку! Батьку!» – пригадує, як кликали його повстанці біля залізниці, побачивши німецьку артилерію. Тієї миті їй хотілося вийти наперед і закрити всіх своїм тілом, аби ніхто не сказав, що її син вивів сюди тисячі людей на ймовірну погибель. І зовсім не було страху, навіть не знає, куди він подівся. Так би й сьогодні зробила, аби не пролилася кров жодної невинної людини. «Тож тремтіть, шкуродери! Буде вам ще й другий наступ», – уявляла Семикіна і Сумцова на тому місці, де вони сьогодні стояли.

Рішення про звільнення одного села за іншим ухвалив Григорій за одну ніч, і вже рано-вранці, розділивши повстанський полк на невеликі маневрені загони, був готовий вирушити в путь. Радів, переконавшись, що не забули колишні фронтовики – солдати, унтер-офіцери й моряки, – як треба воювати, тож під вечір наступного дня до Цареборисова наближався повстанський загін, який налічував усього двісті чоловік. Григорію він нагадував той легендарний загін «смертників», у якому довелося воювати на фронті. А може, він знав якісь секрети, бо ці воїни, як і ті Георгіївські кавалери, вражали такою силою духу, яка була набагато сильнішою від зброї. Не думали про відступ, як і про те, чи вдасться їм вижити, чи доведеться померти; були спокійними, впевненими і зовсім не схожими на звичайних селянських синів.

А підлітки все бігали на край села, усе виглядали – і коли побачили в полі кіннотників під жовто-блакитним прапором, щодуху подалися назад.

– Уже наближаються! Виходьте савоновців зустрічати! – голосно кричали, стукаючи майже в кожен двір.

Умить ожила вулиця, заметушився люд – усі поспішали до своїх спасителів. Несли їм теплий борщ, смажену в печі картоплю чи глечик з молоком. З’явилася і впевненість, що влада буде їх боятися, і вже невдовзі в тому переконалися – полонені та заручники поверталися додому, розповідаючи, як, тільки-но почувши про новий наступ савоновців, влада сама їх відпустила, аби не йшли за ними визволителі. Сміялися з неї люди, пригадуючи, якою пихатою вона була ще вчора, сьогодні ж сама не знала, куди подітися, бо й німці не давали спокою – вимагали якомога швидше відправити їх додому.

Прості люди вітали свого спасителя та кланялися йому. Хоч і холодно було, але вони дочекалися, аби на власні очі побачити, як ненависні їм посадовці віддаватимуть повстанцям владу. Тепер навіть були розчаровані, що вийшло не так, як їм хотілося.

– Здається, там уже нема кого виганяти, – Григорій дивився на темні вікна адміністративних будівель, відчуваючи, що за ними немає жодної живої душі.

– Чкурнули хто куди! Одні виїхали, інші вдома сховалися! – повідомляли земляки. – То яка ж тепер влада в нас буде? – не забувши ні Петлюру, ні Винниченка, вони хотіли, щоб про те сказав їхній отаман.

– Наша буде – народна!

Йому зовсім не хотілось сумніватися, тим паче пускати сумнів у селянські душі, тому знову повторив:

– Народна!

– А як же з землею, отамане? – кортіло їм про головне дізнатися, бо то її давали, то забирали. – Чи дадуть знову? – здається, аж завмерли, аби почути те, що їм так хотілося.

– Тепер обов’язково дадуть! – і про таке він твердо, маючи надію, що це вже востаннє. – Лише декілька днів треба зачекати.

Задоволені селяни почали розходитись, а Григорій, обійшовши всі кабінети, в яких цього вечора панувала тиша, міг усістися за великим столом і роздавати накази, адже до призначення нових посадовців влада у волості належала саме йому. Поглядав і на склади зі зброєю, бо руки вже збиралися відмикати великі замки, та все ж утримався і від тієї спокуси. Ще вчора збирався спалити всі документи тієї влади, але сьогодні й того не зробив – не хотів бути схожим на розбійників, яких і зараз скрізь було повно. Тож наново замкнувши склади і виставивши охорону, поїхав вулицями рідного села. Лишилося єдине бажання: побути вдома, хоч трохи посидіти за одним столом разом зі своїми рідними, повечеряти і погомоніти та в рідних стінах набратися сил, аби наступного ранку знову вирушити в дорогу – далі відвойовувати слободи та хутори.